Вона поставила на собі хрест. А потім доля подарувала їй нове життя…
Михайло увійшов у квартиру пізнього вечора. На обличчі — втома, в очах — внутрішня боротьба. Мовчки зняв черевики, пройшов у кухню й сів за стіл.
— Михайлику, будеш вечеряти? — метушилася навколо Оксана. — Я тут качку запекла, як ти любиш. Дивись, з яблуками… Чого такий похмурий?
Він подивився на неї просто, без звичної посмішки:
— Оксанко, нам треба серйозно поговорити. Я більше не можу жити на два доми. Коли ми, нарешті, будемо разом? У мене є квартира.
Оксана раптом потьмяніла. Все, від чого так довго тікала, наздогнало її.
— Гаразд, — тихо промовила вона. — Але спершу ти маєш познайомитися з моїми дітьми.
Вони зустрілись у кафе. Богдан і Ярослав сиділи по один бік столу, Соломія — поруч із Оксаною. Коли Михайло зайшов, діти завмерли, ніби вкопані. Роти роззявилися від несподіванки. Оксана навіть не одразу зрозуміла, у чому річ. Та коли сини обмінялися палаючими поглядами, все стало ясно…
— Ти знущаєшся, мамо?! — першим вибухнув Богдан. — У такому віці влаштовувати особисте життя?! Який сором?
— Мам, ми думали, ти адекватна… — додав Ярослав. — У твої роки жінки стають бабусями, а не чоловіків додому водять.
— Мені всього сорок чотири, — тихо заперечила Оксана.
— Ось і жила б спокійно, сама. Ми з Богданом знімемо квартиру. Нам під одним дахом з тобою та твоїм кавалером не по дорозі.
А Соломія відвернулася. І цілий місяць не промовила до матері й слова.
Оксана не плакала. Вона просто сиділа вночі в тиші й згадувала своє життя. Як усе починалося.
…Колись вона була відмінницею. Спокійна, розсудлива дівчинка, з гарною родиною, з батьками, які боготворили її й мріяли, що дочка вступить до престижного університету. Але в сімнадцять вона закохалася. В Тараса.
Йому було двадцять чотири. Високий, з хрипкуватим голосом, міцними руками й гордовитим поглядом. Батькам він не сподобався одразу. Батько вигнав його, коли той прийшов просити її руки. Та Оксана не послухала нікого — і через кілька місяців поїхала з Тарасом до іншого міста.
Спочатку все було, як у казці. Народився первісток — Богдан. Батьки допомогли, купили їм квартиру. Потім з’явився Ярослав — і на щастя дали ще й трикімнатну. Але в цей момент казка стала перетворюватися на побутовий кошмар.
Родичі Тараса виявилися пияками. Брат — лінивій, батьки — гуляки. Тарас почав затримуватися в них усе частіше, іноді пропадаючи на тижні. Робота? Ха. Хто візьме чоловіка, який місяцями гуляє?
Оксана тягла все сама. Працювала на двох роботах, вчилася заочно. Ввечері — прибирання. Соромно було просити допомоги в батьків. А чоловік усе частіле лежав на дивані, вимагаючи «пива холодного».
Коли вона прийшла з консультації — вагітна третьою — і почула: «Сметани нема? Ну, сходи купи!», вона не витримала. Написала заяву на розлучення. Сама викликала йому таксі, заплатила. Він сміявся й не вірив. А даремно.
Більше він не повернувся. Замки були новими. Сусідка-бабуся стежила, щоб не влаштовував істерик. Розлучилися швидко. Він навіть не дізнався, що в нього народилася донька.
Через три місяці Тарас загинув. Пожежа, викликана невимкненою плиткою на дачі. Батьки були в городі, брат вижив, Тарас — ні. Оксана відчувала провину… але розуміла — вона не зобов’язана бути нянькою до кінця життя.
Народилася Соломійка. Троє дітей. Робота. Побут. Сон по три години.
Вона забула, що таке жіночність. Забула, як це — бути бажаною. Ставила дітей на ноги. Всі пенсії через втрату годувальника йшли на заощадження дітям.
Особисте життя — викреслила. Вважала, що не має на нього права.
А потім був той дощовий вечір. День народження колеги, пізня зупинка, злива. Автобус не приходив. І раптом — пригальмувала машина.
— Підвезу?
Звичайний чоловік. Погляд теплий. Добрий. Звали Михайло. Виявилося — живуть поруч. Потім він чекав її кожного ранку, відвоз…І тепер, коли маленька Марійка обіймає її за шию, а старші діти сміються за столом, вона знає — щастя завжди знайде шлях до того, хто сміє його прийняти.
