Вона поставила на собі хрест. А потім доля подарувала їй нове життя…
Ярослав увійшов до квартири пізнього вечора. На обличчі — втома, в очах — внутрішня боротьба. Мовчки зняв черевики, пройшов у кухню та сів за стіл.
— Ярославу, будеш вечеряти? — метушилась навколо Соломія. — Я тут качку запекла, як ти любиш. Дивись, з яблуками… Ти чого такий похмурий?
Він подивився на неї прямо, без звичної усмішки:
— Соломіє, нам треба серйозно поговорити. Я більше не можу жити на два доми. Коли ми, нарешті, будемо разом? У мене ж є квартира.
Соломія раптом потьмяніла. Усе, чого вона так довго уникала, наздогнало її.
— Добре, — тихо промовила вона. — Але спочатку ти маєш познайомитися з моїми дітьми.
Вони зустрілись у кав’ярні. Богдан і Тарас сиділи по один бік стола, Марічка — поруч із Соломією. Коли Ярослав зайшов, діти завмерли, ніби вкопаних ударило. Роти роззявилися від здивування. Соломія навіть не одразу зрозуміла, у чому річ. Але коли сини обмінялися побагрілими поглядами, все стало ясно…
— Ти жартуєш, мамо?! — першим вибухнув Богдан. — У таких роках влаштовувати особисте життя?! Що за сором?
— Мам, ми думали, ти адекватна… — додав Тарас. — У твоєму віці жінки стають бабусями, а не чоловіків додому ведуть.
— Мені усього сорок чотири, — тихо заперечила Соломія.
— Ну і жила б спокійно, сама. Ми з Богданом знімемо квартиру. Нам під одним дахом з тобою та твоїм кавалером не по дорозі.
А Марічка відвернулася. І цілий місяць не промовила до матері жодного слова.
Соломія не плакала. Вона просто сиділа вночі в тиші й згадувала своє життя. Як усе починалося.
…Колись вона була відмінницею. Спокійна, розсудлива дівчина, з гарною родиною, з батьками, які боготворили її й мріяли, щоб донька вступила до престижного університету. Але в сімнадцять років вона закохалася. В Олега.
Йому було двадцять чотири. Високий, із хрипким голосом, міцними руками й гордим поглядом. Батькам він не сподобався одразу. Тато вигнав його, коли той прийшов просити її руки. Але Соломія нікого не послухала — і через кілька місяців поїхала з Олегом до іншого міста.
Спочатку все було, як у казці. Народився першенець — Богдан. Батьки допомогли, купили їм квартиру. Потім з’явився Тарас — і на щастя дали ще й трешку. Але в цей момент казка почала перетворюватися на побутовий жах.
Родина Олега виявилася пиячою. Брат — ледар, батьки — гуляки. Олег став затримуватися у них дедалі частіше, іноді пропадаючи на тижні. Робота? Ха. Хто візьме чоловіка, який кожен місяць гуляє «по-чорному»?
Соломія тягла все сама. Працювала на двох роботах, вчилася заочно. Ввечері — прибирання. Соромно було просити допомоги у батьків. А чоловік все частіше лежав на дивані, вимагаючи «пива холодненького».
Коли вона прийшла з консультації — вагітна третім — і почула: «Пінки нема? Ну, сходи купи!», вона не витримала. Написала заяву на розлучення. Сама викликала йому таксі, оплатила. Він сміявся й не вірив. А даремно.
Більше він не повернувся. Замки були новими. Сусідка-бабуся стежила, щоб не влаштовував істерик. Розлучилися швидко. Він навіть не дізнався, що в нього народилася донька.
Через три місяці Олег загинув. Пожежа, спричинена невимкненою плиткою на дачі. Батьки були в городі, брат вижив, Олег — ні. Соломія відчувала провину… але розуміла — вона не була зобов’язана бути його нянькою до кінця життя.
Народилася Марічка. Троє дітей. Робота. Побут. Сон по три години.
Вона забула, що таке жіночність. Забула, як це — бути бажаною. Ставила дітей на ноги. Усі пенсії за втрату годувальника йшли на накопичення дітям.
Особисте життя — викреслила. Вважала, що не має на нього права.
А потім був той дощовий вечір. День народження колеги, пізня зупинка, злива. Автобус не приходив. І раптом — притормозила машина.
— Підвезу?
Звичайний чоловік. Погляд теплий. Добрий. Звали Ярослав. Виявилося — живуть поруч. Потім він чекав її щоранку, відвозів на роботу, забирав ввечері. Готував каву в машині. Говорив, що вона гарна.
Соломія відвикла від компліментів. Але з ним було легко. Він розлучився — застав дружину з коханцем. Дітей не було.
І раптом — він запропонував жити разом. А вона… не знала, що робити.
Діти відвернулися. Назвали її легковажною, сказали — нехай сама живе, а вони знімуть житло.
Соломія переживала. Але в якийсь момент усередині неї щось клацнуло.
— Якщо так, — сказала вона синам, — тоді квартиру розміняємо на три однушки. Я доплачу. Ви — дорослі. А я… я не зобов’язана бути самотньою лише тому, що вам так зручно.
І вона переїхала до Ярослава.
А потім сталося диво — Соломія знову стала матір’ю. Її вагітність була важкою. ЛіА потім, коли маленька Яринка зірвала свій перший день народження, Соломія зрозуміла, що щастя ніколи не запізнюється – воно приходить саме тоді, коли ти готовий його прийняти.
