Тиша в домі: як швацька машинка змінила долю
Ранком Ігор, як завжди, пішов на роботу. Олена залишилася у напівтемряві спальні, сидячи на краю ліжка, ніби збираючи сили для чогось важливого. Замість звичного шляху на кухню вона прямувала до комірки. Там, важко відсунувши стару драбину, дістала з верхньої полиці закурену швацьку машинку. Глибоко зітхнувши, Олена віднесла її до кімнати… Коли Ігор повернувся ввечері, його чекав шок. Брудний посуд у мийці, сорочки в пральці, а Олена, навіть не глянувши на нього, пішла до своєї кімнати, де світло й музика створювали атмосферу дивного свята. Ігор стояв посеред кухні, не розуміючи, що коїться в їхньому домі.
— Знову стрілки на штанах криві, — буркнув Ігор, оглядаючи себе у дзеркалі зі звичним невдоволенням. — Олено, ти взагалі дивилася, як прасувала? Це ж жах!
Олена стояла позаду, схрестивши руки. Вона бачила, що його дорогі темно-сині штани випрасувані ідеально: стрілки рівні, ні складки, ні плямки. Але сперечатися не стала. Цей ранковий виступ перед дзеркалом давно став ритуалом, і вона навчилася мовчати.
— Зі штанами все гаразд, любий, — тихо відповіла вона, намагаючись не виказати роздратування.
— Я не причепляюся, я вказую на помилки! — різко відрізав Ігор. — Невже так складно зробити, як я прошу? Я ж не вимагаю неможливого!
Він ще раз окинув себе критичним поглядом, схопив портфель і кинув:
— Добре, зійде. Сьогодні важлива угода, повернуся пізно. — Чмокнувши Олену в щоку, він вийшов, грюкнувши дверима.
Олена вимкнула світло у коридорі й повільно опустилася на пуф біля взуттєвої шафи. Ці півгодини самотності були її щоденним сховищем — часом, коли вона поринала у гіркі думки про своє життя. Де вона помилилася? Як дійшло до цього?
Олена й Ігор познайомилися в університеті. Вона вивчала історію, мріючи стати вчителькою, він — інженера. Їхня любов була як з книжок: чистою, бідною, але повною надій. Вона дала їм сміливості одружитися, попри порожні кишені й скромні стипендії. Батьки не могли допомогти — обидві родини ледве зводили кінці з кінцями.
Весілля як такого не було — лише роспис у загсі. Гроші, подаровані батьками, пішли на ліжко та дрібнички для кімнати в гуртожитку. Єдиним «посагом» Олени була стара швацька машинка від бабусі. Відмовитися було ніяково, хоча й шити часу не було. Машинка пилилася на підвіконні, прикрита вицвілим рушником.
На останньому курсі Ігору пощастило влаштуватися у будівельну компанію. Він швидко виріс з рядового інженера до керівника, а Олена почала працювати в школі. Її уроки історії були живими, захоплюючими — вона любила дітей і мріяла про своїх, сподіваючись скоро стати матір’ю.
— Куди нам поспішати? — охолоджував її запал Ігор. — У цій комірці втрьох не розвернешся.
На той час вони переїхали в однокімнатну квартиру, а Ігор змінив громадський транспорт на вживану іномарку.
— І що ти там робиш у тій школі? — докоряв він. — У домі безлад, ти весь день там, а ввечері з зошитами возишся. Я ж пропонував: сиди вдома, займайся господарством. Ось буде порядок — тоді й про дітей подумаємо.
Олена встигала все: прибирала, готувала, прала. Але Ігору постійно щось не подобалось. Вона йшла на роботу раніше, і сніданок вистигав. Складні страви готувати було коли, а розігрітий борщ або вчорашні котлети викликали в нього гримасу. Вранці він вимагав свіжу, ще теплу сорочку, але Олена прасувала їх раз на тиждень. Ігор бурчав, критикував, і його претензії ставали все голоснішими.
— Коли ти нарешті звільнишся і почнеш нормально піклуватися про чоловіка й дім? — кидав він. — Від твоєї зарплати толку нуль, і без неї ми чудово обійдемося.
Через три роки Олена здалася. Вона пішла зі школи, вирішивши присвятити себе домівці. А точніше — Ігору, адже дітей у них так і не було. Ігор до того часу отримав високу посаду в новій компанії, часто працював удома по вечорах.
— Яка дитина, Олено? — сердився він. — Буде верещати, заважати спати, працювати. Хочеш, щоб мене звільнили? Ти ж не працюєш, все на мені!
Дім став для Олени полем бою. Вона прибирала щодня, готувала складні страви, які Ігор вимагав подавати свіжими. Ресторанну їжу він зневажав, забороняючи замовляти доставку. Олена годинами шукала нові рецепти, вдосконалювала свою кулінарну майстерність, але Ігор все одно знаходив, до чого придратися: то недосолено, то переперчено, то м’ясо жорсткувате.
Спочатку вона намагалася сперечатися, але незабаром замовкла. Доводити щось стало безглуздо — він завжди був невдоволений.
— Сьогодні котлети кращі, ніж минулого разу, — говорив він, — але спеції якісь не ті.
— Наступного разу візьму інші, — відповідала Олена. — Які хочеш?
— Звідки мені знати? Ти ж господи— Ти ж господиня, думай сама, — відповів він, не дивлячись на неї, і з цими словами закрилася остання сторінка їхньої спільної історії.
