Батько пішов, бо дізнався про матчин роман із колегою. У домі розгорівся жахливий скандал.
— А чого ти хотів? Я цілі дні сама, як перст! Ти на роботі — дни й ночи. Я ж жінка, мені уваги треба!
— А що скажеш, якщо я твого уважницького Ромчика посаджу? Підкину йому чогось, і все — справа закрита, га? — холодно, з бішенством спитав батько.
Він служив опером у поліції.
— Ти не посмієш! Не посмієш! Сам усе зруйнував.
Мати сіла на диван і заплакала. Батько вже зібрав свої нечисленні речі й рушив до виходу. Я стояв біля дверей, що ведуть із коридору у вітальню, готовий лягти на порозі, щоб не випустити його. Яка дурня? У нас завжди була дружня, щаслива родина. Мати з батьком ніколи не сварилися, жартували однакові жарти й сміялися разом. Так, батько багато працював, повертався додому страшно втомленим, із одним бажанням — виспатися. Але ті моменти, коли ми були разом, казали одне: у нас усе добре! Як же мати додумалася так усе зіпсувати?! І хіба батько не пробачить?
— Глібе, не йди, — голосно промовила мати, відірвавши долоні від обличчя. — Пробач мене! Не йди. Вітьку, ну чого ти стоїш, як стовп?!
Але я не рушив з місця. Стояв у проході. Мені, дванадцятирічному, здавалося, що я зможу зупинити їх, не дам зруйнувати те, що вважав щасливою родиною.
— Вітьку, пропусти, — суворо сказав батько.
Такий тон я чув у нього, коли він дзвонив з роботи. Не вдома. Не з нами.
— Не йди! — попросив я.
— Дай пройти!
З тією ж інтонацією.
— Тату… а як же я?
Він відсунув мене, як стілець, і вийшов із квартири. Здавалося, він так поспішав, щоб нічого не наробити. Не просто щоб не вдарити матір у запалі — адже в нього був службовий пістолет. Очі батька палали таким гнівом, що тоді він зробив правильно, пішов. Зараз я це розумію. Але тоді він став для мене людиною, яка відсунула мене, як непотрібний предмет. А мати — тією, хто створив цей кошмар.
Ромко, звісно, виявився козлом і теж кинув матір одразу після батька. Вона опинилася у жахливому стані. Чоловік пішов, коханець кинув, син звинувачує у всьому. Їй було важко, а тут ще й я…
Я почав гуляти до пізньої ночі, зв’язався з поганою компанією. Спочатку дрібні крадіжки, потім — сміливіші витівки. Нас взяли на пограбуванні якогось мажора — не всіх. У нього була охорона, встигли схопити двох — мене й Богдана. Батько, який до того часу став начальником у своєму оперативному, приїхав у відділок, де мене тримали. Прізвище у нас було рідкісне — Горобець — а по батькові не Петрович, а Глібович. Хтось знав батька, ось і подзвонив.
— Виходь, — кинув мені батько.
— Іди до біса, — прошипів я.
Він витягнув мене з камери.
— А Богдан? — закричав я, відчайдушно вириваючись.
Батько затягнув мене до допиту та пару разів міцно вдарив по обличчю. Розмазуючи кров із слізьми по щоках, я ненавидів його ще лютіше.
— Скільки тобі вже?
— Що? — не зрозумів я.
— Років скільки? П’ятнадцять?
Мені стало смішно.
— Вітаю! Ти не знаєш, скільки років твоєму синові!
— Бо ти не мій! — ревнув він у моє обличчя. — Я взяв Ганну вже вагітну. Думав — буде гарною дружиною. А вона, як була… — тут він грубо вилаяся, — так і залишилася.
— То хто мій батько? — тупо запитав я.
Він дав мені хустинку й пляшку з водою. Я витерся. Гліб сів навпроти й сказав:
— Пробач, що вдарив. Ти мене дуже засмутив. Думаєш, у мене справ мало?
— То йди та займайся ними, — буркнув я.
— Вітьку… по документах ти мій. І аліменти я твоїй матері плачу. Але якщо так і далі піде — я відмовлюся від тебе. Нехай закриють — яке мені діло?
— А зараз?
— Що зараз?
— Ну, зараз… не посадять?
Він похитав головою.
— А Богдан?
— Слухай, у Богдана свій батько є. У них заможня родина. Вони розберуться. Подумай краще про своє життя. Не розумію, вам у в’язниці що — медом помазано? Думаєш, там рай? Так от — це пекло! А малоліток… це пекло в кубі.
У в’язницю я не хотів. Мені було просто нудно й боляче жити, боляче дивитися на матір. Ось я й… відволікався. Цими думками я поділився із Глібом.
— Коротше, вибір за тебе ніхто не зробить. Або починаєш жити нормально — вчитися, думати про майбутнє. Або йдеш по кривій доріжці, де зазвичай погано кінчають. Не хочеш до в’язниці — міняй поведінку. Вільний.
Я пішов до виходу. Біля дверей мене зупинив голос батька:
— І матір не звинувачуй. У розлуці завжди винні обидва. А те, що я про неї крикнув — то на емоціях. Забудь.
— Глібе… тату, ви ж любите одне одного! Може, помиритеся? — без надії запитавМи з батьком так і працювали разом, а з часом я зрозумів, що він завжди був моїм справжнім батьком — не по крові, а по вчинках.
