ЛОЗУНЬКА: ІСТОРІЯ НЕНАВМИСНОЇ РОДИНИ
Того літа я втекла. Просто зібрала валізу, зачинила двері й пішла до чоловіка. Мені було двадцять два. На прощання мати крикнула мені в спину:
— Шльондра! І щоб навіть не сміла вертатися, коли принесеш на собі!
Я йшла, стискаючи ручку валізи, і думала: «Дивно, адже ти сама онуків хотіла…» Валіза, бідолаха, нічим не провинилася, але мати штовхала її капцями, ніби то вона була причиною її самотності.
Мені було її шкода — справді. Але жити з нею було нестерпно. Я мріяла піти з шістнадцяти. І ось, мрія збулася. Я стала зрадницею.
Матір позбулася кого контролювати, кого виховувати, кому читати моралі. Вона намагалася замінити мене сусідами, але ті виявилися такими ж егоїстами, як і я — їдять, та не слухаються. Грюкають дверима. Ідуть геть.
Вона почала хворіти. Хворіти по-своєму — гнівно, маніпулятивно, скаржно. У хід пішли загрозливі паузи в дзвінках, кинуті слухавки, вічний запах валокордину. Я жила з почуттям провини.
І одного дня зрозуміла: їй потрібна нова «дитина». Новий об’єкт, який буде її дратувати, доводити, виховувати й дарувати їй відчуття потрібності. Тоді я й сказала чоловікові:
— Завтра їдемо на «Пташиний ринок». Кішку мамі купимо.
Він кивнув. У нього в роті був борщ і вінегрет, а сперечатися, коли ти після студентських пельменів отримуєш домашню їжу, неможливо. Він просто чавкав і вдячно жував. Я його виховувала, як мати — мене. Коло замкнулося.
У суботню зранку ми поїхали. «Пташиний ринок» зустрів нас запахом гною, галасом, спекою та вогкістю. Мене відразу поплило. Спочатку подумала — від голоду: я тоді худнула, як усі «розумні» дівчата, пила кефір замість їжі. Але зрозуміла: це не кефір.
Це відчай.
У клітках, коробках, закутках — продавалася самотність. Гавікаюча, нявкаюча, кричача, пищача. Це була самотність уживу. Вона дивилася очима, благала, молила. Голова запаморочилася насправді.
Я йшла між рядами й думала: «Відкрити б двері… закричати: “Тікайте! Я їх затримаю!”» Але не зробила. Я йшла понуро, під поглядами сотень приречених істот.
— Їдемо, — сказала я чоловікові.
— Без кішки? — здивувався він.
— Гаразд, от цю, — ткнула в найближчу клітку.
Там сиділа бойова морда, вся плямиста, втомлена, з виразом «Шо треба?». Продавець сказав:
— 7500 гривень. Це бенгал.
Я не знала, хто такий бенгал. Подумала: це або порода, або образа — типу «Та це ж караул!» Ми з чоловіком ледве починали заробляти. Збирали мені на зимову пуховку. А тут — 7500 за кішку. Це ціла зима в одній покупці.
— Беремо, — сказала я раптом. І сама собі здивувалася.
— Ти з глузду з’їхала? — зітхнув чоловік. — Кохання взагалі-то безкоштовне.
— Але не всяке, — парирувала я. — Ось це — з родом!
Ми посварилися. І тут під прилавком щось метнулося. Кошеня. Сіре, обдерте, з очима, як блюдця. Воно вискочило й вчепилося в мою ногу.
— Чиє воно? — спитала я.
— Та нічиє. Лишайне, безпритульне. Викиньте, — пожав плечима продавець.
Чоловік подивився на кошеня й сказав:
— Ось це — тещин варіант. Воно виживе в будь-якому пеклі.
Я подивилася на нього. Він кивнув. Ми зрозуміли одне одного без слів.
Кошеня згорнулося у мене в руках, кумедно підібгавши лапки. Воно було незграбне, але миле. Без паспорта, без роду, але таке… справжнє.
— До мами відразу? — спитав чоловік.
— Ні. Її треба відмити, вилікувати, привести до ладу. А то шпалери в коридорі навіть вона не переживе.
Вдома виявилося — це кішка. Швидка, хуліганська, як буревій. За вечір вона порвала мої колготки, залишила шерсть на светрі чоловіка, віддерла шпалери й зробила сальто на задніх лапах.
Ми її лікували. Купали, возили до ветеринара, надівали нашийник від бліх. І дали ім’я — Лоза. Скорочено — Лозунька. Бо вміщалася на долоні. Така крихітка.
За тиждень Лозунька перетворилася на повноцінну частину дому. Масажер, будильник, комік, терапевт. Вона муркотіла, як пилосос, коли їла. Спала на спині, розкинувши лапки. Ховалася в білизні й чатувала на нас під ванною.
Настав час — везти її до мами. Я написала: «У нас для тебе сюрприз». Ми почали збиратися… і не могли зібратися. Голова боліла, як завжди від цього проклятого кефіру. А Лозунька скакала по квартирі, весело женучи власну тінь. У неї були плани на день.
— Лови її, — сказав чоловік, — я не хочу брати участь у зраді.
Ми поїхали. Літо пекло через лобове скло. Лозунька важко дихала, розпласталася на спині й підставила живіт для почісування.
— Мамці скажемоІ так ми повернулися додому з нашою Лозунькою, бо зрозуміли — інколи найкращий спосіб заповнити чиюсь самотність — це спочатку зцілити власне серце.
