Найкращий чоловік — той, якого немає
Маріана давно відмовилася від віри в дива. Після розлучення минуло шість років. Шість нескінченних зим, весен, літ та осеней. Донька вже рік як одружилася й поїхала до Львова, дзвонила рідко, а й розмови зводились до “мам, усе добре”.
Але чи хтось питав у Маріани, чи добре їй? Їй було всього сорок два — вік, коли жінка розквітає, вчиться дихати наново. Та кому потрібен цей розквіт, якщо зустрічати його ні з ким?
Вона вміла все — готувала смачні страви, закатувала огірки так, що сусіди аж слину ковтали. Балкон стояв заставлений банками з консервацією, ніби виставка її самотності. “Ну не зігнити ж мені в чотирьох стінах, така гарна!” — жартувала вона подругам. А ті у відповідь: “Не зігнивай! Шукай! Дивись, скільки чоловіків навколо!”
І хтось із них прошепотів: “Сходи до шлюбного агенства. Там, кажуть, підбирають ідеально підходящих. Називається вони красиво — «Найкращий чоловік»”.
Маріана скептично знизала плечима: “Та це ж смішно. Ніби в магазині — вибирай, міряй, повертай!” Але потім згадала свої сорок два і старі дідові годинники на стіні, що дзижчали, як вічність. І пішла.
Її зустріла жінка у червоній блузці й окулярах у формі сердець.
“У нас все серйозно”, — посміхнулась вона. “Підбираємо кандидатів, видаємо на тиждень. Сподобався — залишай, ні — повертай.”
“Що, прямо «видаєте»?” — скривилася Маріана.
“Так! Живе з вами. Відразу видно, чи ваш він. Економимо час. Маньяків у нас нема, перевірка сувора.”
Маріану несподівано охопив азарт. Вони вибрали п’ятьох. Оплатила. Перший мав прийти вже цього вечора.
Вона дістала з шафи своє зелене плаття — «колір надії», як казала мама. Наділа сережки з фіанітами, що лежали у старій коробочці з-під парфумів. Серце билоось чимось між хвилюванням та страхом.
Дзень! — дзвінок. Маріана зазирнула у вічко. Троянди. Гігантський букет. Серце затремтіло. Відчинила двері. Чоловік був гарний, як на фото, у костюмі, з впевненою посмішкою. Сіли за стіл, їжа готова — салати, м’ясо, торт…
Він спробував салат — поморщився:
“Пересолено.”
М’ясо —
“Сухе.”
Вино —
“Що за дешевка?”
А потім підвівся, пройшовся по квартирі й, оглядаючи все з виглядом критика:
“Меблювання бідненька. Кухню треба переробляти.”
Маріана взяла букет і спокійно простягнула його назад:
“Я троянди не люблю. Усього доброго.”
Тієї ночі вона трохи поплакала. Було образи. Але попереду залишалися ще четверо.
Наступного вечора з’явився другий. Від нього пахло горілкою.
“Вже почав святкувати знайомство?” — обережно запитала Маріана.
“Та годі тобі! Вмикай телевізор, матч же!”
“У себе вдома подивишся”, — сухо відповіла вона і замкнула двері.
Третій прийшов через день. Не красен, у брудних черевиках і потертій куртці. Маріану аж підперло його розвернути, але вона вирішила нагодувати — з віжливості.
Він їв швидко, із задоволенням. Хвалив кожну страву. А коли спробував соління, скрикнув:
“Це ж шедевр, жінко! Я так у житті не їв!”
Дзвін старих годинників привернув його увагу.
“Що за скрегіт?”
Незабаром він уже стояв на табуретці з викруткою. За п’ятнадцять хвилин годинник ідеально тикав. Маріана дивилася на нього й думала: “Ось воно. Моя людина. Хай і не красень — зате з руками. Третій кандидат — щасливе число.”
Ввечері вона вийшла з ванної, у улюбленій білизні з трояндами. А він… вже спав. У одязі. На боці. Хропів. Як трактор у морозі.
Маріана боролася з цим хропінням всю ніч — подушками, перевертанням, мовчазними прокльонами. Не спала жодної хвилини. Вранці —
“Ну що, я ввечері вже з речами?”
“Ні. Вибач. Ти добрий… але ні.”
Четвертий був ніби з радянського кіно — борода, гітара, вільний погляд. Закурив прямо на кухні, скинув попіл у квітку.
“Я одразу скажу: люблю свободу. Не дзвони мені сто разів, не питай де я, коли повернусь. І взагалі — люблю жінок.”
“А ще й по бабах, так?” — уточнила Маріана.
“А що? Хіба я не мужик?
Після його відходу Маріана провітрювала кухню цілу ніч. Голова боліла, як після похмілля. Здавалося, із неї викачали життя. Навіть посуд мити не стала. Спала, як убита.
Вранці сонце. Тиша. Ніяких кроків, голосів, запахів чужого тіла. Тільки Маріана, чашка кави й горобці за вікном.
“Як же добре самій…”
І тут задзвонив телефон:
“Тетяно Миколаївно! Це агентство «Найкращий чоловік»! Сьогодні до вас має прийти п’ятий кандидат. Повірте, цей точно ваш!”
“Можете викреслювати!” — крикнула вона в трубку. “Видаляйте з бази! Найкращий чоловік — це той, якого немає!”
І з таким полегшенняВона пішла на кухню, взяла найбільший глечик свого квашеного капустяного соління, з насолодю відломила шматок свіжого хліба — і зрозуміла, що ніколи ще не була такою щасливою просто тому, що в неї є вона сама.
