У криниці…
Анна Михайлівна, напруживши плечі, підняла коромисло й пішла вузькою стежкою, залізні відрі дзвінко лунали в ранковій тиші. Вода в криниці — чиста, крижана, прозора — була для неї ніби святинею. Хоч і минуло вже сімдесят років, але щоранку вона йшла до цього джерела, аж у кінець вулиці. Уперта, міцна, вона і слухати не хотіла, коли невістка починала свої поради.
— Мамо, ну скільки можна! У дворі ж є вода, і в хаті теж! Люди сміються. Вам не важко? — бурчала Наталка, закачуючи очі.
Але Анна Михайлівна ніби не чула. З водою з крану навіть варити не хотіла: «Трубами смердить», — твердила. А кринична — інша. Джерельна. Жива. Солодка, як сльоза спогадів.
Вона зупинилася, поставила відрі на землю, випрямилася й на мить заплющила очі. Вітерець колихав листя молодої липи — хтось недавно посадив її біля криниці. Колись тут стояв старий горіх, розлогий і могутній, під яким Анна в дівчині зустрічалася з Іваном.
Як же палали тоді її щоки, як билось серце, коли вона бігла до криниці! А він — високий, смаглявий, з чорними очима — чекав її, обпершись об сруб. Усі дівчата в селі заздрили. Особливо — Галя, її найближча подруга.
— Тільки спробуй підійти до нього, Галю, — попереджала Марія, — я за нього душу віддам!
Але Галя дивилась з-під лоба й хмикала:
— Мені сказали, він мій буде. Ворожка так наговорила… Та жартую я, жартую! — спробувала згладити.
Марія тоді махнула рукою. Але в душі вже засіла тривога. І як на зло — захворіла. Гарячка, вогонь у тілі. Лежала, мов лялька, і попросила Галю:
— Сходи до криниці. Скажи Іванові, щоб не чекав мене. Скажи — хворію, зустрінемося завтра.
Галя тоді посміхнулася… так дивно. А потім зникла, лишивши за собою тупіт черевиків. Що вона наговорила Іванові — Марія так і не дізналася. Але коли прийшла до горіха наступного дня, побачила їх удвох.
Вони стояли поруч, а вона — з льодом у грудях — розвернулася й побігла геть. Сльози душили, серце розривалося.
За тиждень Марію засватав сусід — Андрій. Тихий, скромний, завжди дивив на неї, як на диво.
— Присилай старост, Андрію, — гордо кинула вона, стискаючи біль у грудях. — Поки не передумала.
Галя потім приходила. Ридаючи, благала:
— Між мною й Іваном нічого не було. Маріє, зупинись…
— Отримала те, чого хотіла. І не будеш щаслива. Як і я. А тепер іди. Іди назавжди.
Весілля було, мов похорон мрії. Батьки хвилювалися, а Андрій… Андрій зробив усе, щоб вона не пожалкувала.
Він і готував, і пІ невпинно любив її, як соняшник сонце, не чекаючи нічого натомість.
