Свекруха вважає моїх дітей «ненастоящими» онуками — бо я не її донька
Я завжди гадала, що мені з чоловіком пощастило. Та й з його родиною теж. Олег — лагідний, спокійний, врівноважений. Його мати, Надія Миколаївна — освічена, тактовна жінка, яка вміє тримати межі й не лізти у чужі справи. Головне — ніколи не робила мені зауважень навпрям, усе казалося м’яко, з повагою. Ми дружили, справді. Навіть у дрібницях не було конфліктів, і я наївно вірила, що це й є та сама «ідеальна свекруха», про яку розповідають у казках.
Сестра чоловіка, Олена, жила у Львові, вийшла заміж давно, але дітей не поспішала народжувати. Казала — хоче пожити для себе, зробити кар’єру, подорожувати. Тому першими онуками родини Олега стали наші діти — Дмитро й маленька Соломія.
Свекор із свекрухою души в них не чаяли. Подарунки, святкування, увага, теплі слова, безліч фото на полицях — усе це створювало відчуття щасливої, міцної родини. Навіть Соломія звала бабусю «другою мамою». Я була щаслива, що мої діти мають таку теплу любов з батьківського боку. А Надія Миколаївна не раз казала:
— Ви зробили нас найщасливішими! Такі чудові у вас діти. Сподіваюся, Оленка колись теж подарує нам таку радість.
І ось той день настав. Минулої осені Олена подзвонила й повідомила, що вагітна. Радість у будинку стояла до стелі — сльози щастя, дзвінки родичам, обговорення імені. Навіть моя Соломія бігала по хаті з криками: «Скоро в мене буде двоюрідна сестричка! Або братик!»
Але, як це часто буває, справжні тріщини у відносинах проявляються саме в моменти бурхливої радості.
Все почалося зі звичайної прогулянки в парку. Я гуляла з Дмитром, годували качок біля ставу. Назустріч трапилася сусідка — Ганна, з якою колись спілкувалися, поки жили в старому будинку. Перекинулися кількома словами, і вона раптом запитала:
— Ну що, Олена вже родила?
— Ні, ще чекаємо. Вже скоро, — відповіла я, посміхаючись.
І тут вона вимовила фразу, від якої у мене кров застигла в жилах:
— Ну що ж, тепер у твоєї свекрухи з’являться справжні онуки. Все зміниться, ти ж розумієш.
— Як то справжні? — перепитала я, не вірячи власним вухам.
— Ну, ти ж їй не донька. Це одне. А коли у доньки дитина — це інакше, рідніше якось. Сама згодом відчуєш.
Я пішла далі, наче в тумані. Ця нібито невинна фраза пройшла мене наскрізь. Виходить, мої діти — «ненастоящі»? Тому що народилися не від доньки, а від сина? І якщо так думають сусіди — невже й моя свекруха, така розумна й добра, теж так вважає?
Я довго не могла викинути ці думки з голови. Згадувала все: як Надія Миколаївна носила Соломію на руках, як грала з Дмитром у «лото», як називала їх своїм «щастям». Невже це все було… не по-справжньому? Чи було, але тепер зміниться?
Олена народила хлопчика. Його назвали Ярославом. І справді — з того дня багато чого стало іншим. Принаймні, я почала помічати те, чого раніше не бачила.
Фото Дмитра й Соломії почали зникати з полиць, а їхнє місце зайняли знімки Ярика. У гості нас кликали рідше. А в розмовах все частіше лунало: «Ось у Оленки…», «Ось Ярик такий розумнічка…», «Ось би Соломії й Дмитру піІ тепер я сиджу й дивлюся на порожні місця, де колись були наші фотографії, і розумію, що любов, яка мала бути безмежною, насправді має межі.
