**Тіні минулого: історія про кохання та прощення**
У невеличкому містечку Глухові, де старі дуби кидали тіні на вузькі вулички, Богдан з досадою подумав: «Ну, давай, ще поплач!»
Вони під’їхали до дому. Оксана, його дружина, сиділа в машині, важко спираючись на дверцята. Богдан закатив очі: «От, зараз знову мені їй двері відчиняти». Але вона вже почала вилазити сама. Він із злостю дёрнув ручку, ледь не збивши її з ніг.
— Обережніше, мішкоступа! — буркнув він, проводжаючи її до квартири.
Заніc пакети, кинув їх біля порога, дочекався, поки Оксана, кульгаючи, дійде до кімнати, і кинув:
— Я пізно повернуся.
Розвернувся й пішов. Завів машину й поїхав безцільно кружляти містом, щоб заглушити роздратування. Йому потрібно було розрадитися. Подзвонив другові з роботи, Івану. Той запросив до себе — тестувати нову гру. Богдан приїхав.
Слово за слово, за пивом, розмова пішла на особисте. Богдан вилив усе: як згасла пристрасть, як побут засмоктав, як Оксана «довбає, виїдаючи мізки ложкою». Розповів про Марічку з відділу продажів — молоденьку, легеньку, завжди з усмішкою. Вона то плечем зачепить, то жарт підхопить. З нею забуваєш про проблеми.
**Оксана**
— Чому ми не їдемо у відпустку в липні? — запитала я, коли ми їхали додому.
Богдан вибухнув. Закричав, ударив по керму. Його обличчя спотворилося від злості. Я відвернулася до вікна, сльози пішли самі. Що я зробила не так? Просто запитала! Останнім часом він став нервовим, дратівливим.
Подруга Наталка натякнула: «Може, у нього хтось є?» Розказала про свого чоловіка, Віталіка. Той теж змінився, коли з’явилася «одна на роботі». Молода, почала будувати вічі, і Віталік «поплив» — почав одягатися модно, сипати молодіжними словечками — «крінж», «рофл». Наталці мало не соромно стало, коли Віталік перед друзями сина почав нести дурниці з цими «хе-хе» та «ха-ха». Синові теж було ніяково.
Зрештою Наталка не витримала. Влаштувала скандал, зібрала Віталіку валізу й відправила «на перевиховання» до його матері. Подзвонила свекрусі, пожартувала, що повертає «підлітка». Та з гумором відповіла: «Вези до дитбудинку, такий нам не потрібен. Або до жовтого будинку». Потім Віталіку так дісталося від матері, що він миттєво «просвітлів», став колишнім. Наталці полегшало.
З Богданом так не вийде. Він інший. І я відчуваю — поки нікого немає. Але щось не так.
**Богдан**
Я сидів у Івана, а думки крутилися навколо Оксани. Що з нею стало? Куди поділася та легкість? Вона вічно в турботах, причепилася з цією відпусткою… Згадав Марічку — її дзвінкий сміх, як вона реготала над моїми жартами сьогодні в кафе після роботи.
І тут подзвонила Оксана. Попросила забрати її з роботи й заїхати в магазин. Усе настрій — коту під хвіст. Марічка так подивилася, коли я сказав, що треба йти. А Оксана! Хто її просив тягтися на роботу з хворою ногою? Підвернула щиколотку, нога опухла, сиділа б вдома! Але ні, без неї там «не впораються».
Я крутив телефон, думаючи, подзвонити Марічці чи ні. Набрав… І тут Іван:
— Ти чого такий? Марічці дзвониш?
Я скинув виклик, стало ніяково.
— Піду я, Іване, — пробурмотів я.
— В мене теж була така «Марічка». Звали Тетянка, — почав він. — Через неї сім’ю зруйнував. Доньку тепер тільки по вихідних бачу. Дружина заміж вийшла, щаслива, здається. Я теж був щасливий, Богдане. Але недовго. Не те прийняв за щастя. А коли зрозумів — пізно. Живу один, в іграшки граю. Просив у дружини прощення, а вона сказала: «Пробачила, але жити зі зрадником не можу». Поставив себе на її місце — і зрозумів: я б теж не зміг.
Іван замовк, а я відчув, як усе всередині стислося.
— Подумай, перш ніж дзвонити, — додав він.
Я попрощався й пішов. Телефон задзвонив. Думав, Оксана, але ні — Марічка.
— Ало, ти дзвонив? — заспівала вона.
— Ні, випадково, — буркнув я.
— А може, заглянеш? Зовсім випадково, через магазин. Я люблю біле напівсолодке…
Мені стало гидотно. Від неї, від себе. Я скинув виклик. Вона дзвонила знову й знову. Я скидав, сидячи в машині. Марічка залишила голосове: звинувачувала у боягузтві, називала дитиною. Я не відповів, видалив її номер і заблокував.
Повернувся додому. Пакети так і стояли біля порога. Оксана сиділа в темряві біля столу, дивилася у вікно. Я сів навпроти.
— Окс… — покликав я.
Вона повернулася. Обличчя спухло від сліз. Серце поколо”І коли вона знову посміхнулася й простягнула йому тарілку з блинами, він зрозумів, що найцінніше — це те, що вже маєш.”
