Ярослав так і залишився маминим хлопчиком — навіть ставши дорослим чоловіком.
Коли я нарешті вирішила вийти заміж, мені було вже за тридцять п’ять. Я не поспішала — не хотіла кидатися в обійми першого-ліпшого. Хотілося справжнього, глибокого, усвідомленого почуття, як у гарних фільмах: взаємність, теплота, партнерство. І, чесно кажучи, мені самій жилося цілком комфортно.
У мене була престижна робота, непоганий дохід, а за плечима — десятки країн, які я встигла відвідати завдяки службових поїздок. Кожні вихідні я проводила з подругами — у кафе, на прогулянках, у спонтанних мандрівках. Усе було на своїх місцях. Поки не почали набридати рідні: «Коли ж ти нарешті вийдеш заміж?», «А нам онуків не хочеш подарувати?», «Скоро вік уже не той…».
Та й подруги, як на зло, одна за одною почали виходити заміж. Ще кілька років тому ми всі мріяли про свободу та незалежність, а тепер вони вже готують пюре та пір’ють пелюшки. А я залишилася сама.
На роботі давно цікавився мною мій колега — Ярослав. Ввічливий, галантний, приємної зовнішності, трохи старший за мене. Правда, ніколи не був одружений. І саме це мене й насторожувало. Чоловікові під сорок, а все ще сам — чи не дивно?
Але Ярослав запевняв, що ніколи не уникав шлюбу. Навпаки — давно мріяв про родину, дітей, затишний дім. Мовляв, просто не зустрічав «ту саму».
Коли вчергове він запросив мене до кав’ярні, я подумала: чому б і ні? Адже все збігається — є симпатія, спілкування приємне, людина надійна. І я сказала «так». А за кілька місяців ми розписалися.
Весілля було скромним, але щирим. І саме після нього я нарешті зрозуміла, чому ніхто до мене не зміг «прибрати» Ярослава до рук.
Відповідь — його мама.
А точніше — хвороблива прив’язаність Ярика до неї. Цей дорослий, на перший погляд, чоловік насправді виявився типовим маминим синком.
Спочатку ми жили в її квартирі в центрі Чернігова. Вона, м’яко кажучи, не давала нам дихати. Без її думки не приймалося жодне рішення: від кольору постільної білизни до того, що я готувала на сніданок. Кожен крок — під контролем. А Ярик? Він погоджувався. Він слухався. Він боявся її образити навіть словом.
Коли я намагалася хоча б обговорити з ним тему окремого житла, він ніявся, мовчав, уникав розмови. Лише після довгих умовлянь ми оформили іпотеку й переїхали до нової, світлої квартири.
Але, на жаль, фізична дистанція не означала свободу.
Ярослав продовжував жити за вказівками мами. По вихідних — до неї на обід. Кожен його крок супроводжувався дзвінком: «Мамо, а як ти думаєш?..» Навіть лампочки він купував тільки тоді, коли мама казала, що ті — гарні. Навіть букет мені він приносив лише тоді, коли вона нагадувала, що дружину треба радувати.
Спочатку я закривала на все це очі. Особливо коли наші сини були зовсім маленькими, і я тимчасово не працювала. Я розуміла: чоловік старається, заробляє, а мама для нього — авторитет.
Але час ішов. Я повернулася на роботу, до звичного ритму, до своїх проєктів. І все гостріше відчувала, як мені стає важко поряд з цим чоловіком, який не здатний прийняти жодного рішення самостійно.
Я втомлювалася не стільки від роботи, скільки від цієї постійної залежності: «а мама сказала», «мама радить», «мама вважає…». Мама стала третім зайвим у нашому шлюбі.
Я знову стала фінансово незалежною. Могла забезпечити себе та дітей. І все частіше ловила себе на думці, що Ярослав — не чоловік, а ще одна дитина. Тільки не мила дитинка, а вперта, інфантильна доросла людина, приклеєна до материної спідниці.
І ось зараз я стою на роздоріжжі. Зберігати сім’ю заради дітей, робити вигляд, що все гаразд? Чи зберегти себе, свій спокій і піти?
Дівчата, хто опинявся у такій ситуації — підкажіть. Що ви обрали? Чи варто боротися за сім’ю, де один із подружжя давно віддав своє серце іншій жінці — хай навіть і мамі?
