Сестра чоловіка вирішила, що ми — і тільки ми — повинні купувати її дітям щастя.
Я вийшла заміж за Артема майже вісім років тому. Людина добра, чуйна, з великим серцем. Але є одна проблема — його сестра. Оксана. Жінка з невичерпною уявою та вміє перетворити будь-яку фразу на замаскований натяк… на дорогий подарунок.
Вона ніколи не казала прямо. Її слова завжди звучали як невинні роздуми:
— А діти так мріють про той новий мультфільм, але квитки зараз дуже дорогі, — зітхала вона, задумливо дивлячись у вікно. І мій Артем, ледве почувши це, миттєво купував квитки, сам вів племінників у кіно і ще й замовив їм по комбо з попкорном.
— Яка ж чудова погода, — продовжувала Оксана, — а ви все вдома. Можна б і на атракціони з’їздити! — І вгадайте, хто катався з її дітьми? Звісно, ми. І все — за наші кошти.
Я не ловлю натяків. І не хочу. Я люблю прямоту. Якщо тобі щось треба — скажи. Попроси. Поясни. А не крути, немов сама нічого не хотіла.
Але Артем завжди реагував на її «натяки». Він обожнював племінників до божевілля. Але те, як він їх балував, давно вийшло за межі. Велосипеди, гаджети, розваги — все це стало звичною річчю. Оксана лише кліпне, і чоловік біжить.
Нещодавно були іменини у Вітька — сина Оксани. Ми перед цим подарували йому розкішний велосипед, який коштував нам чимало грошей. Я була впевнена, що цього вистачить. Але, як виявилося, для Оксани «велик» — це дрібничка. На її думку, хлопчикові терміново потрібно в Європу. І не самому — з нею, звісно. Адже хлопцю ж не можна одному!
Мовою Оксани це звучало так:
— Вітько так мріє побачити Прагу. Очі в нього просто горять…
Артем тоді привіз племінникові замість путівки — торт і набір декоративних подушечок із літерами його імені. Я того дня працювала, а чоловік поїхав сам. І це, як ви здогадуєтеся, було холодним душем для сестри.
Але Оксана не здалася. Її запити зростали з року в рік. Чоловікові це, схоже, не заважало. У нас не було своїх дітей, і він віддавався племінникам цілком. Можливо, тому, що його батьківській енергії просто нікуди було дітися.
І от — довгоочікувана новина: я завагітніла. Сказала чоловікові — він плакав від щастя, цілував живіт, не вірив. Він мріяв про це роками. А потім прийшла Оксана…
І знову — з проханням. Цього разу про поїздку до Відня на майські. І, звісно, з дітьми. Чоловік відмовив, вперше. Сказав, що скоро стане батьком і тепер усі ресурси — лише для сім’ї. Тоді сестра спалахнула.
Наступного дня вона подзвонила мені. Кричала. Звинувачувала.
— Як ти насмілилася?! Це все твоїх рук справа! Ти спеціально все підстроїла, щоб відібрати в моїх дітей єдину людину, яка про них дбала!
Я мовчки поклала трубку.
А потім — нова сцена. Племінники підстерігли Артема біля офісу. Подарували йому саморобні листівки.
«Дядьку, будь ласка, не кидай нас…»
«Навіщо тобі свої діти, якщо в тебе вже є ми?..»
Хтось явно допомагав їм складати ці слова. І цей «хтось» був передбачуваний.
Артем прийшов додому, сів на диван, дивився на листівки… і раптом щось у ньому клацнуло.
— Я просто дурень, — сказав він. — Скільки років я це терпів? Ці «зламана мікрохвильовка», «нема грошей на куртку», «тато втік — дядьку, допоможи». Вона завжди використовувала дітей, щоб мною маніпулювати. А я — вірив. Нікчемний.
І раптом він дістав блокнот. Почав записувати все, що згадував: велосипеди, телефони, табори, поїздки, техніку, куртки, квитки до театру. В результаті — кругленька сума.
А потім — фінал. Фінал по-оксанинськи.
Вона прийшла до нас додому. Стояла в передпокої, ніби господиня, і сказала:
— Раз ви скоро матимете свою дитину, може, зробиш останню добру справу? Подаруєш нам машину. Не нову, я ж не нахабна. Просто щоб дітей віздити…
Артем без слів подав їй блокнот.
— Ось тобі сума. За все, що отримала. Поверни. У тебе півроку. Потім — до суду.
Вона вилетіла за двері, грюкнувши так, що з шафи впала мітла.
Після цього почався дощ повідомлень. Подруги Оксани атакували мої соцмережі. ПиІ з того дня вітер у їхньому житті змінився — тепер він ніс лише запах власного щастя, без натяків і чужих прохань.
