**Щоденник**
Стіни дитячого онкологічного відділення обласної лікарні в Полтаві були розмальовані яскравими малюнками — веселі звірята вистрибували зі стін, а хмаринки на стелі нагадували м’яку ковдру. Сонячне проміння гралось на шторах, немов намагаючись заповнити кімнату світлом. Але за цією барвистою оболонкою ховалася особлива тиша — та, що заповнює місця, де надія тримається лише на тонкій ниточці.
Палата №308 не була винятком. Тут панувала своя, насичена болем тиша — така, де кожен подих схожий на молитву. Біля ліжка сидів лікар Ярослав Коваленко — відомий дитячий онколог, людина, яка врятувала десятки життів, чиї дослідження цитували колеги, чиї виступи викликали повагу на міжнародних конференціях. Але зараз він був просто батьком — виснаженим, зламаним горем, з червоними від сліз очима за склом окулярів.
На ліжку лежав його син Данило. Вісім років, без волосся, з блідим обличчям і порожнім поглядом. Гострий мієлоїдний лейкоз забрав у нього дитинство, а в Ярослава — віру в медицину. Хіміотерапія, новітні методики, консультації закордонних клінік — все було спробовано. І ніщо не допомогло. Данило згасав, а Ярослав лишався безсилим, попри всі свої знання.
Він дивився на монітор: слабка кардіограма, ледь помітний рух грудей… Сльози котилися самі.
У цю тишу раптом врився стук у двері. Ярослав озирнувся, очікуючи медсестру. Але у дверях стояв хлопчик років десяти — у потертих кросівках, у завеликій футболці. На шиї бовтався бейджик із написом: «Максим».
— Чим можу допомогти? — втомлено промовив лікар, швидко витираючи обличчя.
— Я прийшов до вашого сина, — тихо, але впевнено відповів Максим.
— Він не приймає гостей, — сухо сказав Ярослав.
— Я знаю, як йому допомогти.
Ці слова прозвучали так просто, без пафосу. Ярослав навіть усміхнувся:
— То ти вмієш лікувати рак?
— Я багато чого не знаю, — спокійно відповів хлопчик. — Але розумію, що йому потрібно.
Усмішка зникла з обличчя лікаря. Він випростався.
— Слухай, хлопче. Я зробив усе можливе. Консультанти з Києва, Ізраїлю, Німеччини. Ти думаєш, хтось міг пропустити просте рішення?
— Я не приніс надію, — сказав Максим. — Я приніс щось справжнє.
— Іди геть, — різко кинув Ярослав, відвертаючись.
Але Максим не поступився. Повільно, ніби знаючи дорогу, він підійшов до ліжка Данила.
— Що ти робиш?! — скрикнув лікар.
— Він боїться, — відповів хлопчик, не відводячи погляду. — Не лише смерті. Він боїться, що ви побачите його таким — слабким.
Ярослав завмер. Серце здавило. Максим обережно взяв Данила за руку.
— Я теж хворів, — прошепотів він. — Навіть гірше. Рік я не міг говорити. Усі думали, що в мене ушкодження мозку. А насправді я бачив… дещо. Те, що не міг пояснити.
— Що саме ти бачив? — вимовив Ярослав, схрещуючи руки.
Очі Максима спалахнули чимось незрозумілим.
— Воно не говорило словами. Воно відчувалося. Воно сказало мені повернутися. Що я ще не закінчив. Що я маю допомогти йому.
— Ти жартуєш? — різко кинув Ярослав. — Ти вважаєш, що моєму синові потрібен не лікар, а казкар?
Максим не відповів. Він закрив очі, щось прошепотів і торкнувся чола Данила.
Хлопчик вперше за довгі дні ледве прошелестів.
Його пальці слабо здригнулись.
— Данило?! — скрикнув Ярослав, кидаючись до нього.
Повільно, з зусиллям, хлопчик приплющив очі.
— Тату… — прошепотів він.
Ярослав ледве не впав на коліна. Схопив сина за руку.
— Ти мене чуєш?
Данило кивнув.
— Що ти зробив? — прошепотів лікар, дивлячись на Максима.
— Я нагадав йому, чому він ще важливий, — сказав той. — Але вірити в це має він сам.
— Ти просто хлопчина. Волонтер. Ти не лікар! — підвищив голос Ярослав.
— Я більше, ніж ви думаєте, — спокійно відповів Максим. — Запитайте медсестру Олену. Вона все знає.
І він пішов, залишивши після себе дивне, дзвінке мовчання.
Коли Ярослав запитав медперсонал, хто впустив хлопця в палату, одна з медсестер здивовано зморщила брови:
— Це неможливо. Максима тут нема вже більше року. Він подолав рідкісне неврологічне захворювання. Ми тоді навіть не намагалися це пояснити — назвали дивом.
Ярослав остолВін дивився, як Данило сміється, і розумів, що чудо — це не те, що прийшло з вітром, а те, що залишилось у серці назавжди.
