Коли Андрій повернувся додому в п’ятницю ввечері, у квартирі пахло смаженою картоплею та ще чимсь кислуватим. Він зморщився: Оля знову готувала капусту, хоч знала, як він її не любить. Знявши дорогий піджак, акуратно повісив його на вішалку та пройшов на кухню.
— Привіт, — буркнув він.
— Вже поїв на роботі, мабуть? — запитала вона без посмішки.
— Був фуршет після наради. Клієнт із нафтогазової компанії, влаштували банкет. Та привіз контракт на два мільйони.
Оля мовчала. Вона стояла біля плити у старенькому халаті, волосся схоплене у неохайний пучок. На обличчі — втома. Їй справді було байдуже — хоч сто мільйонів. Гроші не повернуть того, що було між ними ще два роки тому.
Андрій сів за стіл, відкрив пляшку мінеральної води. У очах дружини промайнуло щось схоже на докір.
— У тебе навіть погляд інший, — сказала вона.
— Який “інший”?
— Зверхній. Ніби я твоя покоївка. Усе це — не про нас. Ти тепер інший, Андрію.
— Олю, ти це серйозно? Та я працюю без вихідних! Усе, що у нас є — моя робота. Квартира, нова машина, відпочинок. А ти що? Навіть не працюєш більше.
— Я не працюю, бо ти наполіг! — голос її задрожав. — Ти сам казав: “Сидь вдома, відпочивай, тепер я можу забезпечити”. А тепер ти дивишся, наче я дармоїдка.
Андрій відсунув тарілку.
— Ти просто заздриш. Я росту, а ти стоїш на місці. Це не моя провина.
— Я стою, бо ти не даєш мені рухатися.
Він підвівся, роздратовано відштовхнув стілець:
— Якщо не подобається — живи, як знаєш. Тільки не скаржся потім.
Їхній шлюб починався гарно. Андрій тоді був менеджером у рекламному агентстві, а Оля — вчителькою англійської. Знімали квартиру, відкладали по трохи, разом обирали один одному недорогі подарунки. Їхнє щастя було в дрібницях — вечірні прогулянки набережною, пікнік у лісі, домашні кіновечори.
Потім усе змінилося, коли Андрія запросили до нового агентства, запропонувавши посаду директора з розвитку. Зарплата — утричі більша. Він почав стрімко рости: відрядження, премії, нові зв’язки. Купили двокімнатну квартиру у новобудові, Оля звільнилася — за його наполяганням: “Навіщо тобі ця школа? Я зароблятиму”.
Спочатку наче було щастя. Але згодом Оля почала відчувати, що в їхньому домі з’явився хтось третій — холод. Він приходив із Андрієм у вечірніх костюмах, у запасі дорогих сигар, у розмовах про ринки, тренди та KPI. Андрій змінювався, а Оля залишалася колишньою. І це його дратувало.
— Усе думаю, — сказала Оля подрузі, Мар’яні, за кавою, — може, мені повернутися до школи?
— Повертайся. Ти ж любила це. Або знайди онлайн-курси. Ти розумна, Олю. Це просто криза.
— Справа навіть не у роботі. Андрій ніби… чужий. Він не злий. Просто я для нього — предмет інтер’єру. Сиджу вдома, готую, прибираю. Усе як треба. Тільки ніхто не питає, як я живу.
Мар’яна зітхнула:
— Слухай, це типова історія. Заробив — відчув владу. Гроші виводять на поверхню те, що ховалося всередині. І не завжди там щось гарне.
Одного разу Андрій прийшов додому серед робочого дня. Був у гарному настрої, з пакетом із бутіка.
— Дивись, купив тобі сукню.
Оля розгорнула тканину — чорну, облягаючу, з розрізом. Дорогу. Стильну. Але не її.
— Це не моє. Я таке не ношу.
— Ти просто комплексуєш. Вийдемо кудись. До речі, у п’ятницю в нас корпоратив. Поїдемо зі мною. Покажу всім, яка в мене дружина.
— Як речовину? — тихо запитала вона.
Він не почув. Або вдав, що не почув.
Корпоратив відбувся у заміському будинку. Усі — у брендових костюмах та сукнях. Оля почувалася чужою. За столом вона слухала розмови про інвестиції, курси валют, дорогі авто та запивала нудоту ігристим.
Коли вона повернулася з тераси, Андрій сидів поряд із дівчиною у червоному. Молода, впевнена, гладке волосся, білосніжна посмішка. Оля помітила, як та торкнулася його руки. Андрій не відсмикнувся.
У машині Оля мовчала. Лише біля дому промовила:
— Хто вона?
— Звичайна PR-менеджерка. У нас спільний проєкт.
— І ти дозволяєш їй себе чіпати?
— Не вигадуй. Вона просто кокетує. Та й що ти влаштовуєш сцену? Ми ж не діти.
— А може, ти забув, що в тебе є дружина? — Оля повернулася до нього. — Чи тобі вигідніше, щоб я була просто… картинкою у рамці?
— Ти знову стару пісню заспівала. ЧеТоді вона усвідомила, що справжнє багатство — не в грошах, а в тих, хто любить тебе без умов.
