**Щоденник**
Сьогодні я дозволила собі зрозуміти. Дарина вже давно звикла любити Ярос мовчки. Це було простіше, ніж одним невміш визнанням зруйнувати двадцять років дружби.
Лише раз у його очах промелькнуло щось нове. Не знайома дружня теплота, а щось глибше, тривожне, майже боляче. Дарина відчула це миттєво — вони завжди розуміли одне одного без слів.
— Щось сталося? — запитала вона, відкладаючи книжку.
Його губи здригнулися, ніби він хотів сказати щось важливе, але передумав.
— Нічого, — відповів він і різко відвернувся до вікна.
Тиша повисла між ними, густа, незручна.
— Гаразд, я піду, — нарешті промовив він, підводячись.
Вона не стала тримати. Просто кивнула. Про що говорити? Тоді й Дарина, і Ярос ще не були вільні.
***
Вони знали одне одного все життя.
У 14 років клялися бути друзями до самої смерті. У 18 років сміялися з закоханих однокласників. У 25 Ярос був свідком на її весіллі. У 30 Дарина виносила його п’яного з бару після розлучення.
Перша зустріч — їй сім, йому дев’ять. Дитяча команда грала у хованки, а вона, найменша, відстала й спіткнулася. Старші хлопці відразу почали знутися: «Плаксюнка-максюнка!»
І тоді він, зазвичай тихий, вдав головному задираці так, що той сів у калюжу.
— Більше не чіпай її, — сказав він, витираючи збиту губу.
З того дня вони не розлучалися.
Сусідський двір, дитячі бійки, перша цигарка за гаражами — все це було їхнім спільним минулим. Потім школа, де на перервах вони бігали до буфету, а пізніше — різні університети, але одна на двох звичка дзвонити серед ночі, щоб поділитися найважливішим.
Вони були друзями. Справжніми. Такими, що не зникають ні після перших романів, ні після весіль, ні після сварок.
У Дарини був правильний, надійний чоловік — Олег. З Яросом вони не знайшли спільної мови. Дружину Яроса звали Наталя. Красива, розумна, але з «бойовою подругою Дариною» бачилася лише раз, на весіллі. Відразу сказала: ця дівчина не з мого світу. Коротше, дружити сім’ями, як мріялося в дитинстві, не вийшло.
Зате вийшло лишитися одне для одного «тим самим». Тим, кому можна подзвонити о треїй ночі зі словами: «Мені погано» — і знати, що тебе вислухають. А якщо треба, приїдуть і наливи чаю або чогось міцнішого.
Така дружба коштує дороги.
Коли від Дарини пішов чоловік, забравши половину меблів і її віру в «довго і щасливі», Ярос був поруч. Не давав їй напиватися на самоті, терпів її істерики, слухав безкінечні «як я могла так помилитися?»
Олег пішов до молодої практикантки. Звучить банально, але Дарина дізналася останньою.
— Ти що, не помічала? — здивувалися подруги.
Ні. Не помічала. Тому що в ті дні, коли Олег затримувався «на роботі», вона вечеряла з Яросом. Сміялася з його жартів, скаржилася на втому, відчувала себе… собою.
Про розрив Ярос дізнався першим. Приїхав одразу після її дзвінка зі стихлим «Він пішов».
— Я так втомилася вдавати щасливу, — плакала Дарина, дивлячись у вікно.
— Знаю, — відповів Ярос.
І вона зрозуміла: він справді знав. Завжди знав.
З Наталею було інакше.
Вона пішла від Яроса різко, грюкнувши дверима:
— Ти ніколи не любитиме мене так, як її!
Він не став сперечатися.
Коли він розповів про це Дарині, та обурено скрикнула:
— Який бред? Ми ж просто друзі!
— Просто друзі, — повторив він, і в його очах було щось, від чого в неї перехопило поди.
— Вона просто не знає тебе, — сказала Дарина, наливаючи йому третю чарочку. — Справжнього.
— А ти? Ти мене знаєш?
Вона здригнулася. Згадала, як колись писала в щоденнику: «Увімкни уяві, що ти зікнала йому про любов. А він відступає. В його очах — ніяковість. А потім — ввічливі смс раз на місяць. І зустрічі в компанії спільних друзів, де ви обидва уникаєте зорового контакту».
Вона боялася втратити друга дитинства. Не хотіла рискувати тим, що завжди було їй опорою. Ярос — єдиний, хто знав і приймав її такою, яку була. Ніколи не йшов, грюкнувши дверима, коли вона, зла на весь білий світ, була просто нестерпна, адже характер у неї, м’яко кажучи, був. Дарина, звичайно, цінувала це. І в свою чергу була готова для нього на все. Майже на все.
Але… дружба — це все ж таки не любов. А раптом не вийде? А раптом знову якась практикантка? Що ж, тоді доведеться залишитися без нього? І як вона тоді житиме? Як взагалі живуть інші люди без нього? Чи без такого, як він? І як вони з усім справляються?
«Ми ж зовсім різні», — думала Дарина, коли він сперечався з офіціантом про ступіть прожарки стейка. І в багатьох речах Ярос був дотошним аж до занудства.
«Я їй не пара», — у свою чергу вважав Ярос,Він стиснув її руку міцніше, і вона зрозуміла — нічого не треба говорити, бо все вже було сказано тисячею поглядів, смішків і тихих вечорів, що нарешті стали їхніми.
