Оксана давно звикла любити Яротека мовчки. Це було простіше, аніж одним незграбним визнанням зруйнувати двадцять років дружби.
Лише раз у його очах блиснуло щось нове. Не звична дружня теплота, а щось глибше, тривожне, майже хворобливе. Оксана відчула це миттєво — вони завжди розуміли одне одного без слів.
— Щось трапилося? — спитала вона, відкладаючи книжку.
Його губи здригнулися, ніби він хотів сказати щось важливе, але передумав.
— Нічого, — відповів він і різко відвернувся до вікна.
Тиша зависла між ними, щільна, незручна.
— Гаразд, я піду, — нарешті промовив він, підводячись.
Вона не стала тримати. Просто кивнула. Про що говорити? Тоді й Оксана, і Яротек були ще несвободні.
***
Вони знали одне одного вічність.
У 14 років клялися бути друзями до смерті. У 18 сміялися з закоханих однокласників. У 25 Яротек був свідком на її весіллі. У 30 Оксана виносила його напідпитку з бару після розлучення.
Перша зустріч — їй сім, йому дев’ять. Дитяча громада грала в козаки-розбійники, а вона, найменша, відстала й спіткнулася. Старші хлопці одразу ж почали кепкувати: «Плаксюйка!»
І тоді він, зазвичай тихий, вдарив головного задираку так, що той сів у калюжу.
— Більше не чіпай її, — сказав він, витираючи кров з губи.
Відтоді вони не розлучалися.
Сусідський двір, дитячі бійки, перша цигарка за гаражами — усе це було їхнім спільним минулим. Потім школа, де на перервах вони бігали до буфету, а далі — різні університети, але одна на двох звичка дзвонити один одному серед ночі, щоб поділитися чимось важливим.
Вони були друзями. Справжніми. Такими, що не зникають ні після перших романів, ні після весіль, ні після сварок.
У Оксани був правильний, надійний чоловік — Олег. З Яротеком вони не знайшли спільної мови. Дружину Яротека звали Катерина. Красива, розумна, але з «бойовою подругою Оксаною» бачилася один раз, на весіллі. Одразу ж сказала: ця дівчина не моя, з іншого світу. Коротше кажучи, дружити сім’ями, як мріялося в дитинстві, не вийшло.
Але вийшло залишитися один для одного «тим самим». Тим, кому можна подзвонити о третій ночі зі словами: «Мені погано» — і знати, що тебе вислухають. А якщо треба — приїдуть і налиють гарячого чаю чи чогось міцнішого.
Така дружба коштує дорого.
Коли від Оксани пішов чоловік, забравши половину меблів і її віру в «довго і щасливо», Яротек був поруч. Не дозволяв їй напиватися на самоті, терпів її істерики, слухав нескінченні «як я могла так помилитися?»
Олег пішов до юної практикантки. Звучить банально, але Оксана дізналася останньою.
— Ти що, не помічала? — здивувалися подруги.
Ні. Не помічала. Бо в ті дні, коли Олег затримувався «на роботі», вона вечеряла з Яротеком. Сміялася з його жартів, скаржилася на втому, відчувала себе… собою.
Про розставання Яротек дізнався першим. Приїхав одразу після її дзвінка з перехрипленим «Він пішов».
— Я так втомилася вдавати щасливу, — плакала Оксана, дивлячись у вікно.
— Знаю, — відповів Яротек.
І вона зрозуміла: він справді знав. Завжди знав.
З Катериною було інакше.
Вона пішла від Яротека різко, грюкнувши дверима:
— Ти ніколи не любитимеш мене так, як її!
Він не став заперечувати.
Коли він розповів про це Оксані, вона обурилася:
— Що за нісенітниця? Ми ж просто друзі!
— Просто друзі, — повторив він, і в його очах було щось таке, від чого у неї перехопило подих.
— Вона просто тебе не знає, — сказала Оксана, наливаючи йому третю чарку. — Справжнього.
— А ти? Ти мене знаєш?
Вона здригнулася. Згадала, як колись писала в щоденнику: «Уяви, що ти говориш йому про кохання. А він відступає. В його очах — ніяковість. А потім — ввічливі СМС раз на місяць. І зустрічі в компанії спільних друзів, де ви обидва уникаєте зорового контакту».
Вона боялася втратити друга з дитинства. Не хотіла ризикувати тим, що завжди було їй опорою. Яротек — єдиний, хто знав і приймав її такою, якою вона є. Жодного разу не пішов, не грюкнувши дверима, коли вона, зла на весь білий світ, була просто нестерпна, бо характер у неї, скажімо так, був. Оксана, звичайно, цінувала це. І в свою чергу була готова для нього на все. Або майже на все.
Але… дружба — це все ж таки не кохання. А раптом не вийде? Раптом знову якась практикантка? Що ж, тоді доведеться залишитися без нього? І як вона потім житиме? Як взагалі живуть інші люди без нього? Або без такого, як він? Як вони з усім справляються?
«Ми ж такі різні», — думала Оксана, коли він сперечався з офіціантом про ступінь прожарки стейка. І в багатьох речах ЯроТой ночі, тримаючись за руки, вони нарешті зрозуміли, що найбільша мужність — це дозволити собі бути щасливими.
