— Віддай! Не треба! Йому ж боляче! — Олеся, захлипаючи від сліз, лупила хлопця, який вирвав у неї кошеня. Била що є сили, але толку було нуль. Хлопчисько лише реготав, міцніше стискаючи крихітне тілечко. Олеся, не знаючи, що ще зробити, вчепилася зубами йому в руку — і вмить відлетіла убік. У роті з’явився огидний присмак заліза, губа заллялася чимось теплим. Дівчинка провела долонею по обличчю й, побачивши кров, закричала що є моці:
— Рятуйте!…
І її клич — о диво! — почули. Почувши, як хлопчисько скрикнув, Олеся розплющила очі. З місця, де вона впала, було видно погано, але вона встигла помітити, як угору метнулися ноги її кривдника у брудних кедах. Він гепнувся на землю й обурено заревів:
— Ти що?! З глузду з’їхав?! — голос його вже не був таким зарозумілим, як хвилину тому.
— Я тобі зараз глузду позбавлятиму! Забирайся звідси! І щоб я тебе більше не бачив! Якщо ще раз її чхнеш — матимеш справу зі мною, уцяв?
Голос того, кого Олеся поки не бачила, звучав спокійно, майже ліниво.
Дівчинка обернула голову. Оце так напасть! Ще один! Хоча, схоже, він за неї заступився, але що буде далі — поки незрозуміло. Вона метушливо озирнулася. А де ж… Ось він! Крихітний пухнастик лежав нерухомо на землі. Олеся, не встаючи, підповзла до нього й торкнулася рукою. Дихає! Обережно підняла кошеня й притиснула до грудей. Треба бігти! До бабусі. Вона допоможе. Тільки ноги раптом не слухалися…
— Дівчинко, ти як? Ой, лишенько! Добряче ж тебе!
Хлопець, що підійшов до Олесі, був більший за кривдника. Неповороткий, кутастий підліток намагався зустрітися з нею поглядом.
— Покажись-но! Губу прикусила чи язик?
— Не знаю…
— Ну, розберемося. Встати зможеш?
Олеся похитала головою. Запізнілий жах накрив її, і вона знову розридалася.
— Гей! Не плач! Він уже пішов. І більше не чхне. Нехай тільки спробує! Якщо що — скажеш мені. Зрозуміла? А це в тебе що?
Не надто чиста рука з обгризаними нігтями простяглася до кошеняти, але Олеся зігнулася, намагаючись сховати малятко, і заревла ще дужче…
— Усе-усе, не чіпаю! Не бійся!
Дівчинка намагалася заспокоїтися, але раптом усе всередині перевернулося.
Даремно вона сьогодні пішла гуляти без бабусі. Ще й так благала, мало не на колінах. Адже вона вже велика, через рік у школу. Усі вже самі гуляють, а вона тільки з бабусею виходить.
— Олесю, а мене теж вигулювати треба. — Ксенія Пилипівна сміялася з онуки. — Ти гуляєш, а я з подружками на лавочці базікаю. Чим погано?
— Ба, але всі ж знають, що ти за мною дивишся!
— То й що?
— Я вже велика!
— Хто ж заперечує? Ти за мною дивишся, а я за тобою.
— Я сама хочу! — Олеся насупилася. Ксенія Пилипівна усміхнулася. Батьківський характер. Її син теж був таким. Самостійним. Завжди хотів усе робити сам. Але він хлопець, а це — дівчинка.
— Давай як мама скаже, так і зробимо, гаразд?
— От! Вона ж мене точно не відпустить!
— А ти питала?
— …Ні.
Мати дозволила Олесі гуляти без бабусі.
— Ти вже велика, правильно. Але давай так. Ти доведеш мені, що тобі можна довіряти. Тоді я вважатиму тебе достатньо дорослою, добре?
— Так. А що робити?
— Дивись. Я відпущу тебе гуляти, але ти обіцяєш не виходити з двору. І гуляти так, щоб бабуся бачила тебе з вікна.
— Навіть на сусідні гойдалки?
— Олесю, а де сусідні гойдалки?
— У сусідньому дворі.
— А я як тобі сказала?
— Не можна.
— То навіщо питала?
Олеся кивнула, щаслива, що мама таки погодилася.
Але обіцянку вона порушила одразу. Спочатку прибігла Даринка з 35-ї квартири. Вони трохи попрыгали на скакалці, а потім Дарина сказала, що йде на гойдалки.
— А мені не можна. — Олеся позирала на свої вікна. Бабусі не було видно, але це ще не значило, що вона не дивиться.
— Ну, як хочеш! — Дарина завагалася. — Олю, давай на хвильку? Швидко, бабуся не помітить!
Олеся замотала головою. Не можна! Мама тоді взагалі нікуди не відпустить.
Дарина махнула рукою й побігла, а Олеся сіла на лавочку. Нудно! У дворі, крім неї, нікого. Може, справді, трохи покататися? Це ж поруч, дорогу переходити не треба. Вона озирнулася на вікна й кинулася за подругою.
Нагойдавшись, вони через двадцять хвилин йшли назад, коли біля першого під’їзду побачили кошеня, яке лежало просто на дорозі. Звідки воно взялося — незрозуміло. Кішки поруч не було. Дівчата обшукали кущі, кликали, але вона не з’явилася.
— Крихітка! Очі тільки-но відкрив. Йому без мами ще не можна. — ДаринаІ коли вони йшли разом, тримаючись за руки, Олеся усміхнулася, адже тепер у неї був не просто названий брат, а справжня родина.
