— О-о, привіт, царство хаосу! Вікусю, ти ж вдома цілими днями. Могла б хоча б посуд помити, — докірливо сказала мати, щойно переступила поріг кухні.
Віка якраз діставала білизну з пральної машини. Вона в’яло повисла у її руках, а холод від мокрої тканини пробрав аж до кісток. Пальці тремтіли від втоми, спина німіла, навіть розігнутися було боляче.
У кімнаті хтось схлипнув. Тимур. Знову прокинувся.
— Мам, у тебе справді немає інших думок? — притупленим поглядом спитала Віка. — Ти ж знаєш, що діти хворіють.
Лілія поставила на стіл пакет із апельсинами. Оглянула кухню, наче ревізор, і з важким подихом похитала головою.
— Просто не розумію, як можна жити у такому безладі. У тебе ж лише двоє дітей, а не десять. І чоловік.
Віка не відповіла. Просто повісила простирадло на батарею і на мить завмерла, сутулячись. Хотілося кричати, пояснити, що й двоє — нелегко, але сил не було.
Всі сили пішли на капризи Тимура, боротьбу з температурою Софійки, безкінечну готовку, метушливі збори до садка та тривожні ночі. Все це висіло на ній, наче камінь на шиї. А як вишня на торті — ще й мати зі своїми загонами про чистоту.
Віка пішла у коридор, щоб перевести дух. Заглянула у спальню. Софійка спала. Вологе волосся прилипло до чола. Тимур уже сидів у ліжечку і невдоволено тер очі кулачками.
— Я думала, ти прийшла мені допомогти, — прошипіла Віка, повертаючись на кухню з сином. — Посуд почекає, краще посиди з дітьми.
— Вікусю, діти чії? Твої. Я вже не дівчинка. Мені легше з посудом, ніж з ними.
— Мам! Ти можеш хоча б на хвилину забути про свої чортові тарілки і припинити шукати пил? У мене одна з температурою, другий увесь день на руках! Я не спала вже третю ніч. Ні твої апельсини, ні нотатки, ні волога ганчірка мені не допоможуть.
Лілія стиснула губи. Ніздрі її роздулися від обурення.
— Я допомагаю, як можу.
— Ні, ти не допомагаєш, ти просто тиснеш. Як завжди.
Віка опустила сина у манеж, потім підхопила пакет із фруктами і протягнула матері.
— Забирай свої апельсини та йди. Будь ласка.
Навіть Тимур притих. Лілія з презирством подивилася на доньку, потім на пакет. Рвонула його так, наче там була бомба, і пішла.
Коли в грудях трішки затихло, Віка сіла на підлогу біля манежу і пригорнула сина. Той чхнув їй на плече. Жінка зітхнула: саме цього їй ще бракувало.
Раніше вона завжди мовчала й терпіла напади матері. Хіба що зубами скреготала. Бо… ну це ж мама. Так прийнято. У багатьох її подруг такі родички є. Не лише матері. Бабусі, свекрухи. Всі терплять.
Віка сподівалася, що колись мама зміниться, але та лишалася такою ж.
У дитинстві все було так само. Віка ніколи не забуде один випадок. У п’ятому класі вона посіла третє місце на міській олімпіаді з української мови. Їй дали грамоту й шоколадку. Дівчинка сяяла від гордості, коли простягнула плитку матері. Віка хотіла сказати, що це частково й її заслуга, але не встигла.
— Знову десь заляпала куртку! І в такому вигляді по вулиці йшла, — нарікала Лілія. — Ти ж дівчинка. Треба акуратнішою бути.
Якщо мама знаходила в щоденнику хоч одну четвірку, влаштовувала скандал. Коли Віка мила підлогу, вона пильно перевіряла, чи витерто під батареями.
Лілія ніколи не хвалила доньку. У кращому випадку мовчала, у гіршому — знаходила привід уколоти. Усі компліменти в неї були ніби по талонах, і ці талони ніколи не діставалися Віці.
Іван, чоловік Віки, про це знав. Він сам не раз чув, як Лілія говорила щось на кшталт:
— Нащо вашим дітям стільки іграшок? Ось коли ти в мене росла, вистачало пазлів і дерев’яних кубиків.
Віка намагалася не запрошувати Лілію за стіл. Але якщо вже доводилося, була готова до нової порції критики.
— М’ясо знову сухе. Пересмажила.
А от щоб мама запитала про самопочуття чи справи доньки… Такого не було ніколи.
Того вечора Віка написала Іванові, щоб виговоритися. Він знав, що донька захворіла. Знав, що дружині важко. Знав про її стосунки з тещею. Але допомогти не міг: був у відрядженні. Хоча б міг вислухати.
— Я її вигнала, — написала вона. — Все одно допомоги нуль, але нерви мотає жахливо.
— Молодець, — одразу відповів він. — Давно треба було.
Віці стало легше. Ось воно — підтвердження, що вона все зробила правильно. Їй було важливо почути це від когось, хто бачив її матір зі сторони.
Виспатися не вдалося. Віка прокинулася від нападу кашлю. У кімнаті ще було темно, лише світлодіод телевізора червонів. Жінка намацала телефон під подушкою. П’ята година ранку. Навіть не світало.
Тимур метушився у ліжечкуТимур метушився у ліжечку, але, побачивши маму, затих і простягнув до неї рученята, і Віка зрозуміла – хто б що не говорив, а в цьому світі вона точно не одна.
