— Ти знов купив не той хліб. Я ж говорила — без насіння, — Олена поклала паляницю на стіл, навіть не глянувши на Тараса.
— Він був останній, — спокійно відповів він. — Чого ти лаєшся? Нормальний хліб.
— У Данилка потім болить живіт. Тобі легко говорити, не ти йому вночі ліки даєш і сидиш поряд.
Тарас на мить заплющив очі й повільно видихнув. Відставив торбину з продуктами далі, біля вікна, і сів на табуретку. Ніби намагався триматися подалі від родини. Хотів бути ближче — та не міг.
У двері постукала Соломія. Вона зайшла з гостинцями й усмішкою. Тут, у домі сестри, її переслідувало відчуття дня, що повторюється. Завжди клопоти, але родинні, теплі. Її вабило до цього тепла.
— Привіт, рідні. Ну як тут у вас? Тихо, затишно?
— Якби. Майже впоралися. Тепер лише уроки, вечеря, ванна. Та ще прасування, — відповіла Олена, розвантажуючи пакети. — Зранку на ногах, навіть не присіла.
— Коліна ще не скриплять? — усміхнулась Соломія, знімаючи куртку.
Тарас лише кивнув їй на знак вітання й пішов у спальню. Він давно не намагався втручатися у жіночі розмови.
— Все як завжди? — тихо запитала Соломія.
— У чому?
— Ну, ти знов сама. А Тарас у кімнаті — тихіший води.
Олена відмахнулась, роздратовано закативши очі.
— Не починай. У нас просто… поділ обов’язків. Я по домівці та дітях, він працює. Як у всіх.
— Я не про це. Він уже півтори години вдома. Ти хоча б раз за цей час поговорила з ним?
— Ну вибач, я не зобов’язана влаштовувати йому романтичні вечері щодня. У нас діти.
Кухня була маленькою. Вузький стіл, стільці з потертими подушками, облуплена дошка для нарізки. На стіні — розклад гуртків, виведений охайним почерком сестри.
— Для тебе діти — це кінець особистого життя? — запитала Соломія.
Олена знизала плечима.
— Я просто не хочу, щоб у них було… Ну, як у нас. Пам’ятаєш, як мати залишала нас вдома одних по півдня? Як батько пив, поки вона працювала? Не кажучи вже про те, який бардак тоді був.
— Пам’ятаю, — кивнула Соломія й зітхнула. — А ще пам’ятаю, як ми лежали на підлозі й дивилися мультики. Ти коли востаннє дивилася щось із дітьми?
Олена соромливо відвела погляд. Відповідь був очевидний.
— Їм потрібна англійська, математика й басейн, а не мультики.
— А Тарасові теж нічого не треба?
Олена глянула у бік коридору, нахмурившись.
— Він дорослий. Потерпить заради родини.
Соломія замовкла. Лише дивилася на сестру, у якої під очима — синці, а волосся зібране в неохайний вузол.
— Ти любиш його? — раптом запитала вона.
— Ти з глузду з’їхала? Звісно, люблю! Просто зараз не до того.
— Більше десяти років не до того. З того часу, як народився Марко.
У кімнату зайшов Данилко. У піжамі, збіганиУвечері того дня Олена вперше за довгі роки взяла Тараса за руку, і вони мовчки дивилися на сплячих дітей, відчуваючи, як щось ламається, а щось нове – починається.
