— Я не хочу до тата… Тітка Оля казала, що тато мене більше не любить, — Іванко обійняв коліна й уткнувся в них, сидячи на ліжку.
Марія завмерла. Здавалося, все було як завжди. Зім’ята піжама з зірками, рюкзак із іграшками в кутку, куртка на стільці. Все таке домашнє й затишне. Тільки ось син не носився по хаті як навіжений, а закулився в кутку, згорбившись.
Сьогодні він мав їхати до батька, але чомусь просився лишитися вдома. Якщо подумати, то останнім часом він сприймав ці поїздки без колишнього ентузіазму. Марія намагалася його вмовити, але син раптом випалив новину про те, що Оля, нова пасія Андрія, його ображає.
— Ваню… — жінка обережно сіла поруч. — Розкажи, будь ласка, що трапилося?
Він мовчав. Потім трохи підняв голову й глянув на неї знизу вгору. Він не виглядав як п’ятирічна дитина. У його погляді ховалася така втома й сум, ніби він дорослий, якому ніхто не вірить.
— Я просто грався… Вона розсердилася, бо іграшка була гучною. Той робот. Пам’ятаєш? Вона забрала в мене його і сказала, що в них скоро буде інша дитина, і тато про мене забуде. І що я… зайвий. А якщо я комусь розкажу, — він шумно видихнув, — то всі подумають, що я брешу. Бо тітка Оля скаже, що це неправда. А вона доросла. Їй повірять.
Він говорив повільно, уривчасто, майже зриваючись на схлипування. У душі Марії різко закипіла суміш злості, страху й провини за те, що вона припустила таке. Серце гризла солодкувата тривога, від якої підступив ком до горла.
Іванко відвернувся й почав ковзати нігтем по простирадлу. Марія простягнула руку до його долоні.
— Я тобі вірю. Знаєш чому? Бо ти ніколи не брешеш. Ну, хіба що тільки коли знаходиш схованки із цукерками.
Він хмикнув, але не усміхнувся.
— Тато обрав її замість мене…
— Тато просто поки що не знає всієї правди, — промовила Марія, намагаючись звучати впевнено. — Але він зрозуміє. Обов’язково.
Коли Марія поклала сина спати, вона вирішила випити чаю. Поки вона сиділа в тиші, їй раптом згадалося, як вона познайомилася з Олею. Якщо це можна назвати знайомством.
Приблизно рік тому їй написали в личку з анонімного профілю: «Добрий день! Представлятися не буду, просто знайте, що я доброзичлива. Якщо вам цікаво, де ваша людина проводить вечори, завітайте в п’ятницю о сімнадцятій у кав’ярню на Грушевського, 12. Столик біля вікна».
Тоді Марія ще гадала, хто ховається під маскою доброзичливості. Тепер вона знала: це була Оля. Доброзичлива з присмаком.
Того вечора Марія побачила все. Андрій, що сидів навпроти Олі. Їхні руки на столі. Переплетені пальці. Поцілунок у щоку. Він потім щось невиразно бурмотів про ділову зустріч, про подругу, а наприкінці — про «нічого серйозного».
Але Марія не змогла пробачити зраду.
Вони розійшлися. Але Іванко — лишився. Як і Оля, яка швидко стала дружиною Андрія.
Її образ був бездоганним: чемність, доброта аж до солодощів, вміння поводитися з дітьми. Все в одному флаконі. Вона навіть дарувала Іванкові іграшки на свята. Пазли, набори з динозаврами, одного разу — велику плюшеву черепаху.
Але ці подарунки були спрямовані не на дитину, а на Андрія. Оля боролася не за дитячу любов, а за увагу чоловіка. Її ласка була інструментом, посмішка — принадою. І тепер, коли термін придатності її терпіння скінчився, а на обрії замаячили перспективи завести свою дитину, Оля змінила тон.
Вона помилилася в одному: Марія може поступитися чоловіком. Але не почуттями свого сина.
На холодильнику висів список справ на завтра, але Марії було все одно. У неї лишалася ще одна справа на сьогодні. Дуже важлива. Поговорити з Андрієм.
Вона довго дивилася на екран, перш ніж натиснути кнопку виклику. Гудки здалися довшими, ніж зазвичай. Коли колишній чоловік відповів, у його голосі був легкий відтінок дратівливості. Час пізній.
— Щось термінове?
— Термінове. Нам треба поговорити. Про Іванка.
Він одразу напружився. Це відчувалося навіть через телефон.
— Що з ним? Він захворів?
— Ні. Він не хоче до вас більше їздити. Каже, що Оля говорить йому гидоті. Що ти його більше не любиш. Що в тебе буде інша дитина, а про нього ти забудеш.
На тому кінці повисла тиша. Потім Андрій заговорив різко, з якоюсь обідою, ніби це його самого зараз звинувачували у цьому огидному вчинку.
— Маріє, ну годі! Ти серйозно думаєш, що я повірю в цю маячню? Ти знову починаєш. Знову намагаєшся влізти в моє життя й у стосунки з Олею через дитину!
— Я не починаю. Я його мати. І я до нього прислухаюся. А ти, схоже, — ні, — вже твердіше сказала Марія. — Він боявся тобі сказати. І, мабуть, правильно робив.
— Та ти просто використовуєш дитину! — випалив він. — Ти хоАндрій замовк, і у цій тиші вони обидва зрозуміли — головне, щоб Іванко не страждав, і тепер вони, хоч і окремо, але разом захищатимуть свого сина.
