**Щоденник**
Так, стоп! Він мої гроші прожерував, а тепер я ще йому винна?! Звідки це в нього взялося?
— Він твій батько! — випалила мама.
Оля підняла брови так високо, що чоло зморщилося, ніби гармонь. Мати дивилася їй у вічі, схрестивши руки на грудях. На кухні було душно та спекотно — мов у їхніх стосунках.
— Батько залишив мені половину квартири. А ця людина мені чужа, — спокійно відповіла Оля.
— Та ти ж маєш розуміти… — заперечила Марія. — Він тут десять років живе. Він теж вкладався в цю оселю. Допомагав як міг.
Оля ледве стримала смішок.
— Допомагав? Це коли він допомагав, мам? Коли стояв біля плити та читав мені нотації, як правильно смажити картоплю для нього, хоча сам навіть яєшню зробити не може?
— Ну, може, не грошима, — промовила мати. — Але ж він частина сім’ї. Ти ж сама його татом називала.
Оля опустила погляд на магнітики на холодильнику. Там висіли старі, з різними містами, куплені ще під час подорожей із батьком. Колекція перестала поповнюватися, коли в домі з’явився Василь.
— Один раз назвала, щоб ти не засмучувалася, — тихо сказала Оля. — У чотирнадцять років. А він потім цим, як прапором, махав.
В голові спалахнуло ненависне спогадище: Оля повертається додому, пригнічена й зла. Всі пішли в кіно, а її не пустили. Василь заявив, що «дівчина має сидіти вдома, а не вештатися».
— Але чому?! Всі йдуть! Я теж піду!
— Знаєш, Олю. Коли я був маленьким, діти не сперечалися з батьками. За такі витівки нам ременя давали.
Він не підвищив голосу, але сказав так, що ком у горлі стояв аж до ночі. Оля тоді не плакала. Просто лежала, втулившись у подушку, і чула, як він бурмоче у сусідній кімнаті:
— Розпестила ти її. Принцеса виросла. Тільки гроші на неї летять, а толку нуль. Ось у мої роки…
Оля стиснула кулаки. Це був лише початок. Потім пішли інші дурниці: що падчерка ходить «як неряха», що «багато їсть», що «говорить недоречно». Нерідко він командував нею, ніби вона — служниця в його домі.
Але Оля давно зрозуміла: він просто виливав на неї свою безпорадність. На роботі його ніхто не слухав, і сам він туди не поспішав. Зате вдома міг прикрикнути, стукнути кулаком, грати роль господаря.
— Мам, — Оля вийшла із спогадів. — Дивись. Половина квартири моя. По закону. Пам’ятаєш? Василя в документах немає.
— Олю, ти не розумієш. Якщо ми продамо і поділимо лише на нас двох, Василь… він сприйме це як зраду. Він же тебе за доньку вважає.
— Так. Давай поміркуємо. Ось що: якщо я продам свою частину комусь, і він буде ділити кухню з цим «майже татом», це теж буде зрадою?
Марія замовкла, зітхнула й заплющила очі. Губи тремтіли. Вона боялася залишитися сама.
— Він же стільки років тут живе, — прошепотіла вона. — Вклав душу. Невже ти не відчуваєш?
— Я відчуваю. Відчуваю, що якщо не відстою своє зараз — ніхто не відстоїть. А ще відчуваю, що з таким підходом колись стану такою ж, як ти. Посаджую собі на шию чоловіка і буду скаржитися дітям.
Вона пішла. Не могла більше бути в цьому чужому домі.
На вулиці тільки починалася весна. Біля зупинки гудів автобус. Діти їли морозиво. Хтось цікав каблуками. Життя йшло далі, наче в тій квартирі на п’ятому поверсі не сталось маленького землетрусу.
Після тієї розмови Оля майже тиждень не дзвонила матері. Навіщо спілкуватися з людиною, яка лише повторює чуже луна?
Вона зосередилася на справі. Знайомий рієлтор допоміг: квартира у спільній власності, вона хоче продати свою частину, щоб купити хоча б кімнату й не платити за оренду.
Покупець знайшовся швидко. Чоловік після розлучення шукав тимчасове житло. Він поводився чемно, навіть не довів Марію до істерики — що для неї було рідкістю.
Звісно, мати потім вилила все на дочку. Як тільки покупець пішов, Олі посипалися голосові:
— Олю… Ти ж не просто квартиру продаєш. Ти продаєш сім’ю.
Оля слухала й не відповідала. Повідомлення лилися, і в якийсь момент вона справді почала почуватися зрадницею. Чи правильно вона робить? Життя з сусідами — не мед. Але де тоді жити їй?
Вона набрала батька. Вони спілкувалися рідко. Він жив у іншому місті, мав нову сім’ю, але коли Олі було важко, вона дзвонила. Зазвичай не скаржилася — просто хотіла почути розсудливу людину.
— Привіт, тату. Пам’ятаєш квартиру, яку ти записав на мене й маму?
— Звісно. А що з нею?
— Мама хоче, щоб її новий чоловік отримав частину грошей. Мовляв, «він тут десять років прожив».
На тому кінці замовкли. Потім батько зітхнув:
— Розумієш, я ж не просто торгувався з твоєю мамою. Я думав, що даю тобі старт. Тобі, а не їй. Щоб коли виростеш, не залеВажко було, але вона нарешті відчула, що кожен її крок — це крок до власної свободи.
