— От перебирав старі речі, — почав розповідати Микола Григорович, — на горищі знайшов листа…
— А я пам’ятаю, як ти часто писав мамі листи, — з теплом у голосі промовила Олеся, помічаючи нові зморшки на обличчі батька.
— Так, але цей — не мій. Якийсь дивний адрес… Село Зарічне. Навіть марка ціла. Але ж у нас там ніколи нікого не було!
Микола Григорович задумався, шукаючи в пам’яті відповідь. Саме тому він і звернувся по допомогу до доньки. І не помилився.
— Тату, ти ж розповідав, що коли я народилася, ти влаштувався на пошту? Можливо, звідти? Бо в Зарічному у нас справді нікого нема, це точно.
— Хм… — Микола Григорович уставився у стіну, а потім раптом схопився за голову. — Та ж я дурень старий! Точно! Тоді ж я ногу зламав, а потім і сумку з листами загубив. Ще й догару отримав, мав ту суму виплачувати. Вісімсот гривень — досі пам’ятаю.
— Ого… Значить, адресат його не отримав? — зацікавилась Олеся.
— Хто саме?
— Ну, той, кому лист призначався.
— А, так це ж вона! — усміхнувся Микола Григорович. — Лист був до жінки.
Вони замовкли. Микола Григорович згадував ті важкі часи на пошті, а Олеся думала про те, що ж там написано. Навіть спробувала просвітити конверт ліхтариком, але через щільний папір нічого не виходило розібрати.
— Може, варто повернути? — раптом спитала Олеся.
— Та куди вже? — зідхнув батько. — Двадцять років минуло. Може, і села того вже нема, або люди ті давно виїхали…
— А раптом? Давай спробуємо! Це ж так цікаво — раптом ти комусь долю повернув? — Олеся акуратно забрала листа. — Я тебе відвезу. Завтра ж і поїдемо!
Ранкове Зарічне зустріло їх тишею. Вони проїхали сорок кілометрів, і дорога подарувала їм гарні спогади — літній ранок, свіжий повітря, спокій.
Вузькі вулички села були незнайомі, але сучасні вказівники допомагали орієнтуватися. Олеся уважно стежила за назвами, повільно ведучи машину, а Микола Григорович розглядав місцевість, намагаючись запам’ятати дорогу.
— Ось, будинок тридцять п’ять, — Олеся зупинилася біля акуратного дерев’яного паркану з різьбленою каліткою.
На стук вийшла жінка років шістдесяти, з добрими зморшками біля очей і сивиною в темному волоссі. Вона уважно подивилася на гостей.
— Доброго дня! — гукнула Олеся. — Ми до вас з дуже дивною справою. Двадцять років тому цей лист мав дійти до вас, але загубився. Ми його знайшли і вирішили повернути.
Жінка насторожено подивилася на конверт.
— Який лист?
Олеся дістала пожовклий конверт і прочитала:
— На ім’я Марії Іванівни Коваленко.
— Так, це я, — кивнула жінка. — Але я не пам’ятаю, щоб чекала якогось листа. Особливо двадцять років тому… Хто відправник?
Вона взяла конверт, пробігла очима по адресі, але ім’я їй нічого не сказало.
— Заходьте, — раптом промовила Марія, відступаючи і запрошуючи їх у двір. — Такі речі на порозі не обговорюють.
Двір виглядав акуратним і затишним, ніби господиня чекала гостей.
Незабаром вони сиділи за столом у будинку. Марія поставила чайник і чашки.
— Частуйтесь, — коротко сказала вона, а потім маленьким ножиком обережно піддряпала край конверта.
— Може, вам краще почитати наодинці? — запропонувала Олеся.
— Вам же теж цікаво, — усміхнулася Марія. — Да і мені якось не по собі читати самій.
Микола Григорович з шумом ковтнув гарячий чай, а Олеся кинула на нього докірливий погляд.
Марія розгорнула листа. Її очі швидко пробігли по рядках, а потім вона зблідла й опустила папір на коліна.
Олеся підскочила, не знаючи, що робити, але потім кинулася на кухню по воду.
— Тримайтесь, Маріє Іванівно! Тату, обмахуй її!
На кухні вона знайшла склянку, налила води й повернулася.
Марія вже трохи відійшла, але тримала листа до грудей.
— Ось, випийте… — промовила Олеся.
— Дякую, — Марія зробила ковток. — Вибачте, що налякала вас. Все гаразд.
— Та що ви! Це ми вас цим листом розхвилювали… — провинувато сказав Микола Григорович.
— Ви навіть не уявляєте, що зробили, — Марія подивилася на нього.
Олеся з німим питанням поглянула на батька, але той лише знизав плечима.
— Ви змінили всю моє життя…
В очах Марії були біль, сум і щось ще — ніби спокій.
— Це лист від коханки мого чоловіка… — почала вона, і Олеся розкрила рота. — У них був роман, про який я навіть не здогадувалася.
— Ви нічого не підозрювали?
— Ні. Точніше, не знала, але відчувала. Двадцять років тому ми посварилися з Олексієм. Я уникала його, бо відчувала брехню. Але тоді не було ні смартфонів, ні повідомлень. Він стояв під воротами і благав поговорити. А потім я дізналася, що вагітна. Коли сказала йому — він змінився. Відтоді жодногоОлексій став найкращим чоловіком і батьком, і тепер, коли я знаю правду, то розумію — він сам обрав нас, а цей лист назавжди залишиться в минулому.