Дочка, якої ніколи не було
– Може, досить вже вередувати?! На нас вже з сусідніх столиків дивляться. Добре хоч, що немає моїх друзів, а то б я зовсім зі сорому згорів! — застогнав Кирило, з часткою презирства і роздратування.
– Кириле, навіщо… — ледве промовила дівчина, що сиділа навпроти, і почала плакати ще сильніше.
– Знову двадцять п’ята! Про що ти, про яку дитину?! Ми ж не домовлялися про народження дитини?! Побули разом кілька місяців — і досить! — вигукнув Кирило так голосно, що люди в кафе дійсно почали обертатися.
– Що ти таке кажеш? Ми ж любимо одне одного! Ти ж зізнавався мені в почуттях! Ти казав… — Аліна не встигла закінчити речення, бо Кирило перебив її.
– Слухай, досить цього всього… казав — не казав… Я через кілька днів їду в Америку разом з батьками. Ми вже продали тут квартиру, батько перевів усі активи. Так що, як кажуть, прощавай, красуне! — молодий чоловік сказав ці слова і знову подивився на плачу дівчину.
– Кириле… — промовила вона тихо й повільно, намагаючись стримати нову порцію сліз, що зрадницьки полилися з очей.
– Офіціанте, а можна рахунок?! Скільки можна чекати?! — Кирило підняв руку вгору, жестом показуючи офіціантам, що йому потрібно сплатити якомога швидше.
Офіціанти заворушилися, Кирило махнув їм рукою, дістав з гаманця кілька купюр, згорнених удвоє, і неохоче кинув на стіл.
– Власне так! Я вже запізнююся, твої істерики мене набридли. Я тобі нічого не обіцяв і нічого такого не казав! Я пішов, якщо хочеш, можеш ще щось собі замовити, тут вистачить. — сказав Кирило, жестом показуючи на гроші, і попрямував до виходу.
Аліна дивилася йому вслід, закрила обличчя руками і залилася слізьми. Через кілька хвилин поряд з столиком з’явився офіціант. Молодий чоловік забрав гроші зі столу і почав прибирати чашки з-під випитої кави.
– Бажаєте щось ще? — ввічливо запитав офіціант.
– Ні, дякую. — Аліна вимовила ці слова тихо, намагаючись не дивитися на офіціанта своїми заплаканими очима.
Вона повільно встала, взяла зі стільця свою сумочку і також пішла до виходу. Авто Кирила біля кафе вже не було. Він поїхав.
Аліна вийшла з кафе, і свіже повітря на неї подіяло заспокійливо. Слізи висохли і більше не текли по щоках. Той факт, що вона ще кілька хвилин тому плакала, видавали лише набряклі повіки. Дівчина машинально дістала з сумочки маленьке дзеркальце та вологу серветку, підправила підводку і пішла подалі від злощасного кафе.
Додому йти не хотілося. Дівчина звернула в невеличкий сквер, де в школі любила гуляти з однокласниками.
Сівши на лавочку, вона одразу згадала безтурботні шкільні роки. «Як же тоді все було просто і зрозуміло, і все життя ще попереду. А проблеми… З усіх проблем тільки й були, що найближчої суботи на танцмайданчику скасували дискотеку і за географію поставили двійку. А тепер! Тепер моє життя котиться в тартарари! Що тепер буде?! Іти позбавлятися дитини чи народжувати, щоб уже через кілька місяців потрапити до рядів матерів-одиначок, виховувати дитину самій, працювати на двох роботах, бо інакше просто не прокормити!» — думала Аліна про себе, і сльози знову зрадницьки полилися з очей.
– Дівчино, у вас все гаразд? Можу чимось допомогти? Ось візьміть хустинку, будь ласка. — вона почула приємний чоловічий голос і побачила руку, що простягалася до неї з паперовою хусткою.
Аліна взяла хустку, а потім підняла голову і подивилася на того, хто пропонував допомогу.
– Алі! Ти?! — з радістю вигукнув чоловік.
– Толя… — розгублено промовила Аліна і намагалася встати з лавочки.
Толя відразу підхопив її і почав обіймати, постійно повторюючи:
– Алі! Алі! Я так радий тебе бачити! Ти не уявляєш, тільки сьогодні вранці маму про тебе розпитував!
Через кілька секунд він, нарешті, відпустив дівчину з обіймів.
– А ти чого тут сидиш одна, плачеш?
– Так от, йшла повз, зайшла в наш скверик, згадала шкільні роки, і накатило… — Аліна на ходу вигадала цю історію, щоб не розкривати істинні причини свого душевного стану.
– Зрозуміло. Ти все ще така ж вразлива, як і раніше! І все ще така ж гарна, навіть ще краще!
Дівчина поглянула на колишнього однокласника і усміхнулася.
– Алі, а пішли у кафе. Я знаю, тут неподалік є кафе, посидимо, побалакуємо.
Анатолій вказав рукою в бік того самого кафе, з якого Аліна тільки що вийшла, заливаючись сльозами. Зрозуміло, повертатися туди їй зовсім не хотілося.
– Слухай, давай не в кафе. Можливо, тут пройдемося до парку? Мороженого поїмо. Погода ж хороша. — запропонувала Аліна.
– Добре, давай. — усміхнувся Толя.
Вони гуляли парком кілька годин, згадували шкільні роки. Аліна на той час навіть забула про Кирила і про свою незаплановану вагітність.
– А ти, що ж, досі не одружений? — обережно запитав Толя.
– Ні. Не склалося. — загадково відповіла дівчина.
– От і в мене не склалося. — процитував Толя, не знаючи, радісно чи зневірено.
Аліна і Толя почали зустрічатися ще в школі. Тоді всіх казали, що це «весільна пара», батьки вже потроху готувалися до весілля.
Проте все змінила банальна ситуація. Анатолія на рік забрали в армію. Аліна чекала його півроку, а потім зрозуміла, що закохалася.
Антон, так звали її нового коханого, спочатку гарно залицявся до Аліни. Вона думала, що от-от хлопець зробить їй пропозицію. Але він не поспішав. Вони зустрічалися чотири роки, навіть намагалися жити разом. Лише щось у відносинах не так. Одного разу Аліна спіймала Антона з іншою. Він просив прощення, але дівчина вирішила, що такі стосунки їй не потрібні.
Кілька місяців Аліна жила в пригніченому стані, намагаючись забути про зраду. А потім зустріла Кирила. Дивовижним чином ситуація повторилася. Аліна щиро закохалася в галантного молодого чоловіка. Він гарно залицявся, дарував дорогі подарунки. Аліна знову повірила в справжні почуття, була готова створити родину. Але для самого Кирила все, що відбувалося, не було більше ніж розвагою. Як тепер з’ясувалося, на момент початку відносин Кирило вже знав про свій швидкий переїзд в США. Просто його потрібно було з кимось провести весело час. Для цього він і вибрав довгоногу Алі.
Толя не гнівався на дівчину за те, що та не дочекалася. Він завжди був розсудливим і раціональним. Про своє рішення Аліна повідомила йому в листі. Відповідно, він тільки побажав їй щастя. Однак, повертатися після служби в рідне місто не захотів, поїхав до Москви й планував там залишитися назавжди.
У столиці за ці п’ять років хлопець встиг закінчити навчання, зустрічався з дівчиною, знайшов роботу. Особисте життя не склалося, на підприємстві відбулося скорочення кадрів, під яке Анатолій і потрапив, як останній прийнятий працівник. Не довго думаючи, хлопець вирішив повернутися в рідне місто. На стосунки з Аліною він не розраховував, бо був упевнений у тому, що вона вже давно вийшла заміж.
А тут виявилося, що доля приготувала Толя таку неймовірну несподіванку. Його любима дівчина не лише не заміжня, але й вільна від стосунків. Зрозуміло, Толя вирішив скористатися наданим шансом.
…З моменту їхньої зустрічі в сквері минуло два місяці. Толя і Аліна почали зустрічатися. Хлопець щиро радів усьому, що сталося в його житті за останній час. Аліна також зрозуміла, що досі закохана в Толіка. Спокою дівчині не давало лише те, що під серцем вона носила чужу дитину. Кожного разу, збираючись на побачення, вона розуміла — ці стосунки приречені.
Толя ще раз запросив кохану в ресторан. Вони поужинали, а потім хлопець дістав з кишені піджака обручку і зробив дівчині пропозицію.
– Ну що, ти згодна вийти за мене і, як кажуть, провести з нами все життя — в горі і в радості? — усміхаючись, запитав Толя, упевнений, що кохана погодиться.
– Ні. — відповіла Аліна і опустила очі.
– Як ні? Чому ні, Алі? Куди ти?
Дівчина заплакала і побігла до виходу.
Пройшло десять років…
– Мам, а хто сьогодні забере мене з продленки? Ти чи тато? — запитала Лада за сніданком.
– Не знаю. Вечором подивимося, доню. — відповіла Аліна, захоплено загортаючи чоловікові бутерброди.
– А ми з мамою разом за тобою приїдемо! І рвемо в кіно! Сьогодні ж п’ятниця! — радісно сказав Толя, увійшовши на кухню.
– Ура! Татусю! Ура! В кіно… — закричала щаслива Лада.
– Їж, а то в школу запізнишся.
Толя подивився на дружину, що щось нервово набирала на екранній клавіатурі в смартфоні.
– Це що, знову він? — запитав він Аліну.
– Так. Толя, він пише, що через суд забере Ладу і вивезе в Америку. — сказала Аліна і заплакала.
– Це потрібно припинити. Дай мені його номер, я сам з ним поговорю.
– Ні, Толя. Я за тебе переживаю.
– Все буде добре. Ладо, ти готова? Підемо!
Анатолій з дочкою вийшли з під’їзду.
– Опа! Так ось до кого Алька пішла! Колишній жених! — сказав Кирило, що стояв біля під’їзду.
– Ладо, йди в машину. Мені з дядьком поговорити потрібно.
Дівчинка слухняно пішла і сіла на заднє сидіння.
– Значить, Алька тебе, як оленя, обманула. Ти хоч в курсі, що чужу дитину виховуєш? Ти ж для неї запасний варіант і все. — ехидно сказав Кирило. — А любить вона мене!
– Значить так! Я з Аліною любимо одне одного. Виховую я свою дитину. А от ти був найбільшою Аліною помилкою, яку вона виправила. Іди звідси, і щоб я більше тебе не бачив! А то буде гірше…
З цими словами Толя штовхнув Кирила. Той нахлинувся, але утримався на ногах.
– Тато, ти скоро? В школу запізнимося!
– Йду, доню.
Анатолій і Лада поїхали. Кирило дивився вслід автомобілю, що від’їжджав, і розумів, що зазнав поразки. Сам собою напрошувалося питання – а чи варто йому боротися? Боротися за любов, якої немає. І за дочку, якої в нього ніколи не було. І не буде…
Ввечері він вилетів, і більше ніколи не повертався в рідне місто. Іноді потрібно поставити жирну крапку, хоча і хочеться продовження…
