— Ой, Соло, як добре, що тебе біля під’їзду зустріла! Тоді я навіть і підніматися до вас не буду! — ледве перевівши дух, вимовила Галина Миколаївна, свекруха Соломії.
— Добрий день! — трохи збентежено відповіла Соломія.
Не можна сказати, що між ними були гарні стосунки. Просто свекруха до них у гості не дуже завітала, бо всю себе присвятила доньці Яринці.
— Соло, дай тисячу гривень. Яринку з Юрком у санаторій відправляємо. То одне треба купити, то інше. А цени, звісно, зірки ловити! Та ж сама розумієш… — промовила свекруха, закачавши очима й цокнувши язиком.
Соломія внутрішньо закипіла. Вже тисячу разів у думках вона повторювала: «Я вам не банкомат!». Сказала б це і свекрусі, і її доньці Ярині. В лоб і назавжди припинила б це нескінченне жебрацтво!
Та не наважувалася. Галина Миколаївна — мати її чоловіка Олега, бабуся їхньої донечки Марійки. Зачепити — значить розв’язати конфлікт, зіпсувати стосунки, внести розбрат у родину. Соломія дуже переймалася почуттями Олега — адже у разі скандалу йому довелося б розриватися між дружиною й матір’ю. Тому вона мовчала. Та розуміла — мовчати далі не могла. Подивилася на свекруху, відчуваючи, як в середині все кипить, але покірно полізла у сумку за гаманцем…
…Соломія поверталася з роботи у поганому настрої. Чергова перевірка, ревізори чіпляються до кожної дрібниці, а шеф зривається на всіх підряд. Жінка затрималася на дві години, потім заїхала до магазину, а тепер треба готувати вечерю, вчити уроки з донечкою, приготувати одяг на завтра… Справи безкінечні, перераховувати — часу не видно.
Втомлено піднімаючись сходами, вона відчинила своїм ключем квартиру.
— Мамо, привіт! Нам на «навколишку» на завтра проект потрібно про птахів зробити. Ти мені допоможеш? — назустріч вибігла восьмирічна Марійка.
— Звісно, Марійко. Зараз переодягнуся, вечерю швиденько приготую, і подивимося.
Соломія поставила сумки на кухні, пройшла у кімнату.
— Ой, Соло, я й не почув, як ти зайшла. Чого така засмучена, знову на роботі клопоти? — запитав чоловік.
— Так, чергова перевірка. Усе, як завжди! — махнула рукою Соломія.
— Слухай, я мамі переказав тисячу. Вони Юркові на весняний комбінезон просили.
— Олеже, може, годі нас спонсорувати?! У Юрка є батько, нехай він його й одягає! Чому їхні проблеми завжди валяться на нас, як сніг на голову?! — почала обурюватися Соломія.
— Соло, ну чого ти запалюєшся? Ти ж знаєш, яка там ситуація…
— Яка, Олеже?! — жінка ледве стримувала себе, щоб не перейти на крик.
— Яринка роботу знайти не може, колишній аліментів не платить, мама туди всю пенсію віддає… Невже в нас щось зменшиться, якщо ми хлопцеві комбез купимо? Ти ж працюєш, і я теж…
— Ось саме тому, Олеже! Ми обидва працюємо! Чому ми маємо позбавляти свою дитину чогось і віддавати гроші у чужий дім?! Поясни мені! — Соломія відчула, як до обличчя прилинула гаряча хвиля.
— Соло, давай не сваритимемося через дрА потім Соломія глибоко зітхнула, схопила рюкзак Марійки і рішуче сказала: “Годі, Олеже, сьогодні ми всі троє йдемо в кафе — хай ці ‘нещасні родичі’ самі викручуються!”
