«Дякую тобі, Вованчику! Не знаю, що б я без тебе робила», — світилося повідомлення на екрані смартфона.
Телефон чоловіка завибрирував прямо в її руці. Оксана автоматично глянула на екран. Відправником була якась Марічка. Наприкінці повідомлення червонів смайлик у формі сердечка.
Оксана округлила очі. Марічка? Вованчик? Вона могла б подумати, що це далека родичка чи колега, якби не одне «але»: у чоловіка немає жодної Марічки серед знайомих. Чи може, все ж є?
Вона різко підняла погляд. Спочатку треба розібратися, а потім робити висновки. Але серце стиснулося від ревнощів.
— Хто така Марічка? — Оксана зусиллями втримувала голос від тремтіння.
Володимир, який у цей момент спокійно пив каву, навіть не одразу зрозумів, про що йдеться.
— Що?
— Марічка, — вимовила Оксана, показуючи йому телефон. — Хто це?
Чоловік глянув на екран, у його очах промайнула напруга. Він швидко відвернувся й знизав плечима.
— А… Це Марина.
Оксана завмерла.
— Яка ще Марина?
— Ну… Моя колишня. Між нами вже нічого такого нема.
Вона повільно поклала його телефон на стіл і схрестила руки на грудях.
— Колишня дружина зве тебе «Вованчиком» і дякує за щось із сердечком? Ти серйозно?
Володимир знову знизав плечима, ніби це й не варто було обговорення.
— Ну так. Я їй трохи допоміг. Вона попросила в борг, я позичив.
Оксану накрила хвиля злості.
— Ти віддав гроші своїй колишній?!
— Ну так, а що такого?
— Що такого?! — передражнила вона. — Серйозно? Ти вважаєш це нормальним? Брати гроші з нашого спільного бюджету й перекидати їх різним Маринам?
Він нарешті подивився їй у вічі.
— Оксано, ти зараз із мухи робиш слона. Ми з нею не вороги, я її знаю тисячу років. Чому я не можу їй допомогти?
Вона засміялася, але в цьому сміху не було радості.
— Ти одружений, Вова. Одружений! На мені. А допомагаєш тій, з ким був до мене.
Він роздратовано зітхнув, ніби розмовляв із малою дитиною.
— Ну ми ж не розійшлися на поганій ноті. Вона мені не чужа.
— А я тобі чужа?
Володимир промовчав. Оксана похитала головою і глибоко зітхнула.
— Скільки це вже триває?
— Що саме?
— Ваше миле спілкування.
Він знову відвів погляд.
— Завжди спілкувалися. Ще до тебе. Просто раніше я не афішував. Не хотів тебе непокоїти.
Оксана відчула, як усередині все похололо.
— Тобто ти два роки це приховував?
— Та не приховував! Просто не бачив сенсу говорити. Я ж тобі не зраджую. У тебе немає причин хвилюватися.
Вона повільно видихнула, намагаючись не закричати від злості.
— І часто ти їй допомагаєш?
— Ну, буває іноді. По дрібницях зазвичай. То шафу зібрати, то комп’ютер налаштувати.
— Тобто ти, мій чоловік, бігаєш допомагати іншій жінці, як якийсь домашній майстер?
— Та що ти розводиш?! — раптом спалахнув він. — Ну допоміг, ну дав грошей! Це що, злочин?! Я б і тобі так допомагав!
Оксана подивилася на нього з холодною рішучістю.
— Якщо ти не бачиш у цьому нічого дивного, значить, у нас з тобою різні погляди на сім’ю.
Вона розвернулася й вийшла з кухні. Зараз вона не хотіла бачити його обличчя.
Оксана не пам’ятала, як пройшов той день. Почуття розривали її на частини. Злість, образа, розгубленість. Вона намагалася спокійно проаналізувати ситуацію, але в голові крутився лише один запит: «Як я могла цього не помітити?»
Володимир не виглядав винним. Тепер він не приховував, що підтримує зв’язок із Мариною, але робив вигляд, ніби в цьому немає нічого особливого.
За наступні пару тижнів пазл остаточно склався. Тепер, коли Оксана знала, що шукати, картина стала очевидною. Її чоловік раніше регулярно затримувався на роботі кожні пару днів. І кожні пару днів у його колишньої раптом виникали проблеми, які терміново треба було вирішити.
— Я ввечері до Марічки заїду, — буденно, вже прямо сказав Володимир за вечерею. — У неї пралька тече.
Оксана поклала виделку й прищурилася.
— А що, інших майстрів у місті немає?
— Та годі тобі, мені що, важко допомогти?
— Тобі — не важко. А мені важко це терпіти.
— Ну почалося! Ти знову за своє?
— Звісно, знову, — холодно відповіла Оксана. — Бо твоя колишня надто часто «випадково» опиняється в біді. Ще добре, що у вас немає спільних дітей.
Володимир подивився на неї з легким роздратуванням, але продовжив їсти.
— А якби на її місці був хтось інший? Сусідка чи моя мати. Теж б забороняла б допомагати?
— Різниця в тому, що «хтось інший» не кликав би тебе через день.
— Оксано, — Володимир втомлено поклав виделку. — Чесно кажучи, ти поводишся так, ніби я тобі зраджую.
— Я неВона зрозуміла, що в її житті точно вже ніколи не буде місця для людини, яка ставила колишнє кохання вище справжнього.
