— Молодий чоловік, ви мою машину зачепили! — на тротуарі стояла струнка жінка, закутана в білу шубу.
— Паркуватися треба нормально, — пробурчав Ярослав. — Купуєте посвідчення, а потім створюєте аварійні ситуації. Я б взагалі жінкам прав не давав!
— Ви ж бачите, що навкруги сугроби. Куди, на вашу думку, мені було паркуватись? На оту купу? — жінка тонкими пальцями показала на величезний сугроб. — Я дзвоню в поліцію!
Завзяття Ярослава одразу згасло. У нього вже був один штраф за перевищення швидкості цього місяця. А тепер ще й це.
— Я теж заїхав колесом у сугроб. Розумієте, я ж не спеціально.
— І що ви пропонуєте? — холодно запитала жінка.
— Вирішити питання на місці.
— Ні. Справа принципу. Я проти мізогінії.
— Проти чого?
— Проти ненависті до жінок!
— Гаразд, визнаю, що був неправий, — промовив Ярослав крізь зуби. — Я заплачу за… подряпину. Додам ще за моральну шкоду. Скільки ви хочете?
Після довгих переговорів жінка все ж здалася. Ярославу навіть здалося, що незнайомка спеціально тягнула час, щоб вичавити з нього більше грошей. Він віддав круглу суму, аби уникнути проблем.
Ярослав важко зітхнув. Знову мінус на рахунку. А ще в Софії день народження, а він не встиг купити подарунок.
Він відкрив банківський додаток, щоб переконатись: на карті лише три тисячі. До авансу ще тиждень. Нічого не залишалося — треба позичати. Ярослав подзвонив найкращому другові.
— Брате, я сам на нулі, — сказав Олег. — Навіщо ти їй стільки віддав? Видно ж, що баба при грошах. З такими тільки через поліцію. Або міг просто оформити європротокол. Швидко, і страхова сама б все порахувала. Ти ж не втік із місця.
— Блін, я ж авто продавати збирався. А поліція цю подряпину внесе в базу. Потім доведеться пояснювати покупцям, що машина не в аварії була. А офіційно це якраз фіксується як ДТП. У тебе немає знайомих, які б позичили? На тиждень. У Софії день народження. Без подарунка не можна, сам розумієш.
— Та ну, до такої, як Софія, з однією листівкою не прийдеш, — засміявся Олег. — Але позичити ні в кого, це точно. Вибач, брате.
Ярослав засунув телефон у тримач, трохи відчинив вікно і задумався. Пройшла година, як жінка в білій шубі зникла за рогом, а він досі сидів у машині на цій проклятій парковці. Він справді намагався бути обережним, але колесо наїхало на крижину, і авто різко кинуло в бік, чіпляючи сусіднє авто.
І тут Ярослава осяяло: у нього ж десь завалялася кредитна картка. Як він міг забути? Рішення прийшло несподівано, і хлопець оживився. Він одразу ж поїхав до ювелірного магазину купувати ті сережки, які давно придивив для Софії.
Ввечері Ярослав стояв перед дверима квартири, але не наважувався натиснути дзвінок. Він згадував, як познайомився з найкрасивішою та найрозумнішою дівчиною, тримаючи в руці невеликий букет кущових троянд. У кишені куртки лежала коробочка із ювелірного.
Рік тому Ярослав підійшов до Софії вперше, але не очікував, що дівчина відповість взаємністю. Адже вона була пташкою високого польоту: батько — один із засновників великого торгового центру в місті, а мати володіла трьома салонами краси. Софія була з дуже заможної родини. Батьки купили їй квартиру, перед дверима якої тепер стояв Ярослав і боявся зайти.
— З Днем народження, кохана! — Ярослав одразу ж простягнув дівчині подарунки.
— Привіт! Дякую, любий, — Софія поцілувала хлопця в щоку. — О боже, це ж ті самі?
— Так… — зніяковів Ярослав.
— Ти божевільний! Вони ж дорогі, — прошепотіла Софія, дістаючи сережки з коробочки. — Але які ж вони гарні… Дякую!
І так кожного разу. Софія, хоч і була з багатої родини, завжди рахувала гроші. Вона полюбляла купувати продукти в звичайних супермаркетах і готувала вдома, а не їла в ресторанах. Побут теж вела сама, лише раз замовила клінінг — коли зламала ногу.
Але Ярослав все одно відчував, що вони з різних світів. Він був із звичайної родини, де на святковому столі стояв холодець із курячих лапок, а на день народження пекли печінковий торт замість звичайного.
— Сподіваюсь, ти не проти… У мене гості, — посміхнулася Софія.
— Я думав, тут уже повно народу, — засміявся Ярослав.
— Ти ж знаєш, що я не люблю святкувати свій день. Ходімо, я вже накрила стіл, — дівчина взяла Ярослава за руку і повела на кухню. — Мамо, тату, знайомтесь. Це — мій Ярик.
Ярослав остовпів, але не показав, що збентежився. Він привітався з батьками Софії.
— Чого ти мене не попередила? — прошепотів Ярослав на вухо Софії. — Я б якось підготувався…
— Та не хвилюйся. Я думала, вони вже вилетіли у відпустку, але виявилось, що вони мені сюрприз влаштували. Дві години тому просто з’явились біля дверей. УВони всі разом пішли на горки, сміючись і зісковзуючи вниз, а в серці Ярослава з’явилась надія, що одного дня він доведе батькам Софії — він вартий їхньої доньки.