Дочка, якої ніколи не було
– Може, досить вже галасувати?! На нас уже з сусідніх столиків дивляться. Добре, що жодного з моїх друзів тут немає, а то, напевно, зі сорому згорів би! — зневажливо і з деяким роздратуванням промовив Кирило.
– Кириле, ну навіщо… — ледве вимовила дівчина, що сиділа за столиком навпроти, і почала ридати ще сильніше.
– Знову двадцять п’ять! Що навіщо? Про яку дитину ти говориш? Ми ж не домовлялися про це! Зустрічались пару місяців — і досить! — Кирило сказав ці слова так голосно, що люди, які сиділи в кафе за сусідніми столиками, дійсно почали обертатися.
– Що ти кажеш? Ми ж любимо одне одного! Ти мені зізнавався у почуттях! Ти казав… — Аля не встигла закінчити фразу, бо Кирило перебив її.
– Слухай, досить уже цього… казав… не казав… Я взагалі через кілька днів їду до Америки разом з батьками. Ми вже і дім тут продали, батько всі активи перевів. Тож, як кажуть, адьйос, красуне! — юнак сказав ці слова і знову подивився на плачу дівчину.
– Кириле… — прошептала вона тихо і повільно, намагаючись стримати сльози, які лилися з очей.
– Офіціанте, можна рахунок?! Скільки можна чекати?! — Кирило підняв руку вверх, жестом показуючи офіціантам, що йому потрібно розрахуватися.
Офіціанти засуетилися, Кирило махнув на них рукою, дістав з гаманця кілька купюр, складених вдвічі, і недбало кинув на столик.
– Отже так! Я вже спізнююсь, твої істерики мені набридли. Я тобі нічого не обіцяв і нічого подібного не говорив! Я пішов, якщо хочеш, можеш ще щось замовити, тут вистачить. — сказав Кирило, жестом указавши на гроші, і попрямував до виходу.
Аля дивилася йому вслід, закривши обличчя руками, і розплакалася ще більше. Через хвилину до столика підійшов офіціант. Молодий чоловік забрав гроші зі столу і почав прибирати чашки з-під випитої кави.
– Бажаєте ще щось? — ввічливо спитав офіціант.
– Ні. Дякую. — Аля сказала ці слова тихо, намагаючись не зустрічатися поглядом з офіціантом своїми заплаканими очима.
Вона повільно встала, взяла зі стільця свою сумочку і також попрямувала до виходу. Автомобіль Кирила біля кафе вже не було. Він поїхав.
Аля вийшла з кафе, і свіже повітря подіяло на неї заспокійливо. Слізи висохли і більше не текли по щоках. Той факт, що кілька хвилин тому вона плакала, видавав лише набряклі повіки. Дівчина машинально дістала з сумочки маленьке дзеркальце і вологу серветку, прибрала підтікання туші і пішла геть від нещасного кафе.
Йти додому не хотілося. Дівчина завернула в невеличкий сквер, де ще в шкільні роки любила гуляти з однокласниками.
Присівши на лавочку, вона одразу згадала безтурботні роки в школі. «Як же тоді все було просто і зрозуміло, і все життя ще попереду. А проблеми… з усіх проблем були тільки те, що на найближчу суботу на танцмайданчику скасували дискотеку, та двійка з географії. А тепер! Тепер моє життя котиться в тартарари! Що тепер буде?! Іти позбавлятися дитини чи родити, щоб вже через кілька місяців стати самотньою матір’ю, виховувати дитину сама, працювати на двох роботах, тому що інакше просто не прогодуєш!» — подумала Аля про себе, і сльози знову предательськи хлинули з очей.
– Дівчино, у вас що-небудь сталося? Я можу чимось допомогти? Ось візьміть носову хустинку, будь ласка. — вона почула приємний чоловічий голос і побачила руку, що простягає до неї паперову носову хустинку.
Аля взяла хустинку, а потім підняла голову і подивилася на того, хто запропонував допомогу.
– Алька! Ти?! — захоплено крикнув чоловік.
– Толик… — розгублено промовила Аля і спробувала встати з лавки.
Толик одразу ж підхопив її і почав обіймати, постійно повторюючи:
– Алька! Алька! Я так радий тебе бачити! Ти не уявляєш, тільки сьогодні вранці маму про тебе запитував!
Через кілька секунд він нарешті випустив дівчину з обіймів.
– А ти чому тут сидиш сама, ревеш?
– Так ось, йшла поруч, зайшла в наш скверик, згадала шкільні роки і накотило… — Аля на ходу придумала цю історію, щоб не відкривати справжні причини свого душевного стану.
– Зрозуміло. Ти все ще така ж вразлива, як раніше! І все ще така ж красива, навіть ще красивіша!
Дівчина подивилася на колишнього однокласника і усміхнулася.
– Алька, а давай підемо в кафе. Я знаю, тут неподалік є кафе, посидимо, побалакаємо.
Анатолій вказав рукою в бік, де розташовувалося те саме кафе, з якого Аля тільки-но вийшла, заливаючись сльозами. Зрозуміло, що повертатися туди дівчині не хотілося.
– Слухай, давай не в кафе. Може, тут прогуляємось, а потім у парк? Мороженого поїмо. Погода хороша. — запропонувала Аля.
– Ну давай. — усміхнувся Толик.
Вони гуляли в парку кілька годин, згадуючи шкільні роки. Аля на цей час навіть забула про Кирила і свою незаплановану вагітність.
– А ти, що ж, досі не одружений? — обережно спитав Толик.
– Ні. Не склалося. — багатозначно відповіла дівчина.
– У мене теж не склалося. — не то радісно, не то зневірено відповів Толик.
Аля і Толик розпочали зустрічатися ще в шкільні роки. Тоді всіх їх називали «женихом і нареченою», батьки вже потроху готувалися до весілля.
Але все змінила банальна і багатьом до болю знайома ситуація. Анатолія на рік забрали в армію. Аля чекала його півроку, а потім зрозуміла, що закохалася.
Антон, так звали нового обранця, спершу красиво залицявся до Алевтини. Вона думала, що ось-ось хлопець зробить їй пропозицію. Але він не поспішав. Вони зустрічалися чотири роки, навіть спробували жити разом. Тільки от щось у відносинах було не так. Одного разу Аля застала Антона з іншою. Він просив вибачення, але дівчина зрозуміла, що такі стосунки їй не потрібні.
Кілька місяців Аля жила в депресії, намагаючись забути зраду. А потім зустріла Кирила. Дивно, але ситуація повторилася. Аля щиро полюбила галантного молодого чоловіка. Він красиво залицявся, дарував дорогі подарунки. Аля знову повірила в справжні почуття, була готова створити сім’ю. Тільки от для Кирила те, що відбувалося, було не більше ніж розвагою. Як тепер з’ясувалося, на момент початку відносин Кирило вже знав про свій скорий переїзд до США. Просто потрібно було з кимось весело провести час. Для цієї мети він і обрав прехорошеньку Алевтину.
Толик не гнівався на дівчину за те, що не дочекалася його. Він завжди був людиною розсудливою і дбайливою. Про своє рішення Аля сповістила йому в листі. У відповідь він лише побажав їй щастя. Але повертатися після служби в рідне місто не захотів, поїхав до Москви і планував там залишитися назавжди.
В столиці за ці п’ять років хлопець встиг отримати освіту, зустрівся з дівчиною, знайшов роботу. Особисте життя не склалося, на підприємстві відбулося скорочення кадрів, під яке Анатолій і потрапив, як останній працівник, що влаштувався. Не довго думаючи, хлопець вирішив повернутися в рідне місто. На відносини з Алею він не розраховував, бо був упевнений, що вона вже давно вийшла заміж.
Але тут виявилося, що доля приготувала Толіку неймовірний сюрприз. Його улюблена дівчина не тільки не заміжня, але й вільна від відносин. Звичайно, Толик вирішив скористатися наданим шансом.
…З моменту їх зустрічі в сквері минуло два місяці. Толик і Аля почали зустрічатися. Хлопець щиро радів всьому, що сталося в його житті. Аля також зрозуміла, що досі закохана в Толю. Тільки спокій дівчині не давало те, що під серцем вона носила чужу дитину. Щоразу, готуючись до побачення, вона усвідомлювала — ці відносини приречені.
Толик в черговий раз запросив кохану в ресторан. Вони повечеряли, а потім хлопець дістав з кишені піджака обручку і зробив дівчині пропозицію.
– Ну що, ти згодна вийти за мене і, як кажуть, разом в горі і в радості? — усміхаючись, спитав Толя, впевнений, що кохана погодиться.
– Ні. — відповіла Аля і опустила очі.
– Як це «ні»? Чому «ні», Аля? Куди ти?
Дівчина заплакала і побігла до виходу.
Минуло десять років…
– Мам, а хто сьогодні забере мене з продленки? Ти чи тато? — спитала Лада за сніданком.
– Не знаю. Вечором подивимося, доню. — відповіла Аля, потім закручуючи чоловікові бутерброди.
– А ми з мамою разом за тобою приїдемо! І рвемо в кіно! Сьогодні ж п’ятниця! — радісно сказав Толя, який зайшов на кухню.
– Ура! Тато! Ура! В кіно… — закричала щаслива Лада.
– Їж, а то до школи запізнишся.
Толик подивився на дружину, яка щось нервово набирала на клавіатурі свого смартфона.
– Це що, знову він? — спитав він Алею.
– Так. Толь, він пише, що через суд відібере Ладу і забере до Америки. — сказала Аля і заплакала.
– Це потрібно припиняти. Дай мені його номер, я сам з ним поговорю.
– Ні, Толь. Я за тебе переживаю.
– Все буде добре. Лад, ти готова? Підемо!
Анатолій з дочкою вийшли з під’їзду.
– Опа! Так от, до кого Алька пішла! Бувший жених! — сказав Кирило, що стояв біля під’їзду.
– Лад, іди в машину. Мені треба поговорити з дядьком.
Дівчинка слухняно пішла і сіла на заднє сидіння.
– Значить, Алька тебе, як оленя, обманула. Ти хоч в курсі, що чужу дитину виховуєш? Ти ж для неї був запасним варіантом і все. — ехидно сказав Кирило. — А любить вона мене!
– Слухай! З Алею ми любимо одне одного. Я виховую свою дитину. А ти був найбільшою Аліною помилкою, яку вона виправила. Іди звідси, і щоб я тебе більше не бачив! Або буде гірше…
З цими словами Толя штовхнув Кирила. Той похитнувся, але втримався на ногах.
– Тату, ти скоро? Ми в школу запізнимось!
– Йду, доню.
Анатолій і Лада поїхали. Кирило дивився вслід уїзному автомобілю і усвідомлював, що потерпів поразку. Сам собою напрошувалося питання — чи потрібно йому боротися? Боротися за любов, якої немає. І за доньку, якої у нього ніколи не було. І не буде…
Ввечері він полетів, і більше ніколи не повертався в рідне місто. Іноді потрібно поставити жирну крапку, хоча хочеться продовження…
