Ображена
— Ну що, донечко, подумала? Вчора бачила таку «Рено»! Біла, з шкіряним салоном. Красуня. Усього лише півмільйона гривень, — голос Тетяни Яківни звучав зі штучною легкістю, але за ним ховався тиск.
— Мамо… — Оксана зітхнула й закрила ноутбук. — Ми вже говорили. У нас іпотека, Софійка хворіє щомісяця. Де я тобі півмільйона знайду? Дивись щось простіше.
Зі спальні чулися дитячі вигуки. Олег возився із Софійкою: та упиралася, не хотіла надівати шкарпетки. На годиннику було без чверті восьма. Через десять хвилин Оксані треба виходити на роботу. І от ця історія з машиною знову виплила невчасно.
— То візьміть кредит, — спокійно сказала Тетяна, присунувши до себе вазу із печивом. — Ви ж молоді, у вас стаж, нормальні зарплати. Не на поминки ж прошу, а на корисну річ.
Оксана різко повернулася до матері, стиснувши кулаки.
— А платити чим, мамо? Повітрям? Ти мене взагалі чуєш? У нас уже є іпотека.
Тетяна фуркнула, схрестила руки на грудях і відвернулася.
— Угу. У батьків Олега машина є, а я, значить, як завжди, десь на задвірках.
Тут Оксану перекосило.
— У батьків Олега машина є, бо вони самі її купили. Продали стару, накопичили. Ні в кого нічого не просили. А ти тільки права отримала, а вже «Рено» за півмільйона тобі подавай.
— А чому, на твою думку, я тільки зараз права отримала?! — спалахнула Тетяна. — Бо тебе виховувала, все до копійки на тебе витрачала, тобі на перший вклад відкладала! А тепер, коли нарешті з’явилася можливість, мені дають від воріт поворот.
Оксана обернулася на Олега. Той допомагав доньці взуватися й виглядав втомленим і збентеженим. Він, як завжди, не втручався. Сподівався, що вони самі розберуться. Але по піджатим губам було ясно: йому все це вже набридло.
— Мамо, ти ж сама мені колись казала, що боїшся сідати за кермо. Послухай, ми не звірі. Але у нас немає платинової картки, — обурення в голосі Оксани змінилося втомою. — Ми й так тобі у всьому допомагаємо. Платимо за комуналку, даємо на ліки, на подарунки, на те, на сє…
Тетяна схопилася за серце так театрально, ніби саме зараз згадала, що в неї гіпертонія.
— Ой, зрозуміло все з вами. То тепер ти будеш докоряти мені кожною копійкою?
Оксана гучно зітхнула, ніби випускаючи пару. У неї пересохло в роті, долоні спітніли. Це була не перша розмова про машину, але сьогодні — особливо жорстка. Все змішалося: недосип, постійні лікарняні доньки, робота, неоплачені рахунки в поштовій скриньці.
І тут Тетяна раптом сказала те, що добило доньку остаточно:
— А якщо я буду із Софійкою сидіти? Коли вона хворіє. Ти зможеш працювати без лікарняних, більше заробляти. Ми тоді потягнемо кредит.
Оксана аж зависла на кілька секунд.
— Постривай. Значить, ти із онукою готова сидіти тільки за машину? Просто так тобі здоров’я не дозволяло, наскільки я пам’ятаю. А при виді «Рено» у тебе тиск опускається, чи що?
— Не перебільшуй, — буркнула мати. — Я просто шукаю компроміс. Щоб усім було добре.
— Компроміс — це коли обидві сторони йдуть на поступки. А ти просто торгуєшся й умови ставиш.
Тетяна різко повернулася й пішла до дверей.
— Гаразд. Усе з вами зрозуміло. Живіть без мене. І не телефонуйте потім, коли знову знадобиться бабуся. Сами розбирайтеся.
Оксана не побігла за матір’ю. Просто сіла біля вікна й заплющила очі, намагаючись переварити те, що сталося.
Олег підійшов ближче й поклав руку їй на плече.
— Ти все правильно сказала, — тихо промовив він. — Шкода, звичайно, що все так склалося.
У квартирі запанувала дивна тиша. Навіть Софійка перестала капризно хни́кати. Вона лише схвильовано дивилася на двері.
— А бабуся назавжди пішла? Ми тепер не підемо до неї?
Оксана не знала. У її серці кипіли втома, злість і дитяча образа. Вони стільки разів допомагали матері просто так, бо треба. А та тепер відмовлялася бути бабусею, поки їй не куплять машину.
Минуло два місяці з тої сварки. Усе всередині сім’ї начебто налагодилося. Точніше, залишалося стабільним. Софійка ходила до садочка, Оксана працювала за графіком, Олег брав підробітки й майже не з’являвся вдома. Ніхто не говорив про Тетяну вголос, але вона все одно була присутня невидимо: у м’яких іграшках, які колись приносила Софійці, у в’язаних шкарпетках, у рецепті їхнього сімейного пирога.
І Софійка сумувала. Спочатку — тихо, збентежено, з очікуванням. Потім — із запитаннями.
— Мамо, а бабуся що, поїхала?
— Ні, вона просто… зайнята.
— Вона ж завжди телефонувала мені, коли я кашляла. А тепер — ні. Вона про мене забула?
Оксана намагалася посміхатися, м’А потім одного дня Тетяна Яківна прийшла до них сама, без запрошення, і принесла Софійці нову ляльку — так, ніби нічого й не сталось.
