Колишні часи завжди однакові, лише люди міняються.
— Тетяно, хіба в тебе й крихти совісті не лишилось?! — тремтячим голосом запитала Леся молодшу сестру.
— Лесю, кому б про совість говорити, але не тобі! Ми з мамою вже своє віджили, тепер ваша черга доглядати за нею разом з Максимом. Самі побачите, як це — жити з літньою людиною під одним дахом. Нам досить! — останні слова Тетяна вигукнула особливо голосно й кинула слухавку.
Леся почула у телефоні лише короткі гудки. Замовкнула на кілька секунд, а потім тихо промовила:
— Нахабниця! Ну й бестія…
…Леся й Тетяна — рідні сестри. Їх батьки, Борис Васильович і Наталя Петрівна, одружилися ще студентами. Через рік після весілля в молодих з’явилася перша дитина — дочка Лесенька. Жила сім’я, звісно, дуже скромно. Грошей вистачало лише на найнеобхідніше.
Через кілька років Борис Васильович отримав від підприємства, де працював, двокімнатну квартиру. Життя стало легшим. Та й Наталя Петрівна викладала не лише у музичній школі — давала приватні уроки по вечорах, і заробляти почала непогано. Коли Лесі виповнилося десять, народилася друга донечка — Тетянка.
Молодшу дівчинку батьки боготворили. Усі Тетянині капризи виконувалися негайно. Незабаром дівчинка зрозуміла цю закономірність і навмисни́ми істериками домагалася свого.
— Мамо, ну чому їй усе?! Я ж блокнот собі купила, а вона ще мала!
— Хочу, мамо, хочу… — ридала Тетянка.
І через хвилину заповітна річ вже була в її руках. Таня не хотіла вчитися читати, не хотіла займатися з логопедом. Вона хотіла лише одного — щоб усе було так, як їй заманеться. А якщо хтось смів їй перечити — починався галас із криками й сльозами.
Коли Лесі виповнилося шістнадцять, а Тетяні — шість, у сім’ї трапилася страшна лиха. Від раптового зупинку серця на роботі помер Борис Васильович. Колеги, сусіди, друзі — усі шкодували: такий молодий, лише сорок, жити б і жити… Але доля вирішила інакше.
Найбільше за чоловіком сумувала Наталя Петрівна. Саме тоді щось усередині жінки зламалося. Вона перестала бачити оточуючих — навіть старшу доньку. Уся її любов і турбота тепер належали семирічній Тетянці. Дівчинка була як дві краплі води схожа на батька.
— Мам, у мене джинси всі протерлися, а ти Тетяні все нові сукні купуєш! Вже й шафа не закривається!
— Лесю, ну ти ж вже доросла! Незабаром закінчиш школу, підеш навчатися, заробиш — купиш собі все, що захочеш. А Тетянка… бідна дитина, у такому віці без тата лишилася!
Леся закінчила школу й поїхала навчатися до іншого міста.
— Думала, сумуватиму, коли ти поїдеш. А тепер навіть рада! Хочу Тетяні кімнату переробити — щоб прямо як у принцеси! — з ентузіазмом розповідала Наталя Петрівна.
— То ти мій ліжко викинеш, як тільки я виїду? Я ж планувала на вихідні приїжджати…
— Звісно викину! Старе́ — куди воно?! Ну а ти ж можеш переночувати зі мною або на кухні. Розкладалка є.
У вересні Леся поїхала, а невдовзі Наталя Петрівна затеяла ремонт.
— Лесю, треба було тебе ще влітку відправляти! Щоб Тетяна не чекала до осені. Вона дуже переживає…
