— Мам, а де мої м’які іграшки? — Марічка швидко оглянула кімнату, яка за ранок перетворилася з затишного гніздечка на якусь пустку. — На полиці ж стояли мої іграшки з Кіндерів, теж не бачу!
— Марічко, я їх віддала тіті Олені. У неї онучечка така гарненька, просто сонечко. Тітя Оля казала, що її Софійка цілий ранок не відходить від пакета з твоїми іграшками, — донеслося з кухні.
— Як це? Це жарт? Мамо, це мої речі! Мої іграшки! — зі сльозами на очах Марічка залетіла на кухню, ледь не кричачи.
— Господи, доросла дівчина, а реве через якісь дрібниці. Віддала тіті Олі, нехай хоч хтось ними тішиться. А твої просто стояли і пилюку збиравли. Невже ти в сімнадцять років як мала гратимешся? І годі плакати, ніби я твою кімнату комусь подарувала!
— От не здивуюся, якщо найближчим разом так і буде! Прийду — а мене виселила якась онучка чи донька твоєї подруги! — у розпачі крикнула Марічка і вибігла з дому.
Так було завжди. Марічка з п’ятнадцяти років почала підробляти, щоб не брати в мами гроші на одяг чи косметику. І щойно вона на першу зарплату придбала светр і джинси, мама одразу влаштувала ревізію в шафі доньки й викинула звідти цілий пакет «зайвих» речей.
— Тепер заробляєш, а в сусідки з третього поверху донька підростає. Сама бачила, як вони живуть. Тобі шкода, чи як? — докірливо сказала мама, коли Марічка годинами шукала улюблену футболку.
— Та ж так не можна! Це. Мої. Речі! Хоча б спитала!
— Я тобі нічого не винна, а от ти, невдячна, не маєш права мені вказувати! Це все я тобі на свої купляла, — відсікла мама.
«Невже вона не розуміє?» — злилася Марічка, сидячи біля спустілої шафи. — Як можна просто взяти й віддати речі стороннім?
Наступного разу, повернувшись зі школи, вона побачила порожню книжкову полицю. Серія книжок, яку дівчина збирала з четвертого класу, зникла.
— Мамо, це мені бабуся дарувала! Це не твої! Чому ти так робиш? — знову плачучи, допитувалася вона.
— Ти їх все одно не читаєш, то й яка різниця. Пилюку тільки збирають. Та й книжечки дитячі, ти вже доросла, нащо вони тобі? Все одно на дачу б відвезли й у піч пустили, — не розуміла мама.
— Та не в тому справа! Це моє! Подзвони своїй подрузі й поверни!
— Ти з глузду з’їхала? Сором! Нікому я дзвонити не буду. Не розумію, як я тебе виростила такою. Жадібна й дріб’язкова, як твій батько. Він мене за кожну дрібницю лаяв, і ти така сама.
Тоді мама так і не сказала, кому віддала книжки. З того часу Марічка почала купувати лише найнеобхідніше, а від маминих подарунків відмовлялася, щоб не чути докорів. Частину журналів і книжок, які ще не роздали, вона відвезла на зберігання до бабусі, а куплені речі складала тільки на свою поличку, постійно нагадуючи мамі: «Це не чіпати». Мама ображалаВони довго розмовляли тієї ночі, і Марічка нарешті відчула, що між ними зникла та невидима стіна, яка довгі роки перешкоджала їм бути щирими одна з одною.
