Та ну, вийшло якось незручно…
— Як то я його дружина?
— У самому прямому сенсі. Щонайменше, юридично, можу навіть штамп у паспорті показати. Свідоцтво, правда, із собою не взяла, вибач, — промовила жінка, притримуючи одну руку на великому животі.
***
— Донечко, я наступного тижня їду на вахту, там зв’язок погано ловить, тож не загубись, — сказав Олексій Петрович.
— За кота не хвилюйся, приїду, годую, лоток приберу, — буркнула Даринка, не відриваючи очей від телефону.
— Щодо кота… — завагався Олексій Петрович, — Та взагалі, доню, не переймайся. Нащо тобі мотатися в інший район після роботи заради одного кота? Сусідка на сходовому майданчику живе, я її добре знаю. Вона буде забігати час від часу до Рыжика.
— Ти став якимось дивним, тато, — засміялася Даринка, — Виходить, твоя сусідка справжня альтруїстка. І кота годуватиме, і в магазин за молоком побіжить, і ліки з аптеки принесе. От так пощастило.
— Та точно, пощастило…
Олексію Петровичу раптом стало соромно, що знову бреше доньці. Брови його зсунулися, і він намагався думати про щось інше, аби не виявити тривогу. «Вона нічого не підозрює, просто жартує», — подумав він.
…Олексій Петрович із матір’ю Даринки розлучилися вже сім років тому. Розійшлися мирно, без скандалів. Просто зрозуміли, що кохання минуло. Поговоривши з дочкою, одразу пішли подавати на розлучення з чистою совістю. Даринка спокійно прийняла рішення батьків, але за умови, що сімейні свята вони святкуватимуть разом, як і раніше. Так усіх і влаштувало.
— То виходить, я твоя сусідка? — лукаво посміхнулася Марія.
— Та щось інше в голову не прийшло… — соромливо опустив очі Олексій Петрович.
— Ну звісно, назвати мене своєю дружиною — це ж дуже-дуже складно, я розумію.
— Марусю, не ображайся.
— Я доросла жінка, Олесю. Але я не розумію, доки ми гратимемо цей великий секрет!
— Не знаю, ох, не знаю! Маруся, а раптом вона не зрозуміє? Я пам’ятаю, як вона маленька була, і в неї був період тих страхів, що хтось із батьків раптом піде. І часто питала, чи ми її не покинемо. Таке відчуваю, немов зраджую її.
— Слухай, я не втручаюся у твої стосунки з дочкою, але через два місяці у тебе їх буде вже дві, і доведеться приймати рішення, чоловіче. Розумієш? Я не змушую тебе вибирати, борони боже, але як ти новонароджену доньку ховатимеш?
— Знайдемо рішення! — задумливо промовив Олексій Петрович, щиро не знаючи, як його знайти.
Олексій із Марією познайомився майже одразу після розлучення. Зустрів і відчув — його людина. Але зізнатися родині, що у нього хтось з’явився, не наважився. Побоявся, що донька відвернеться, а колишня дружина почне ненавидіти й псувати їхні зустрічі з Даринкою.
Спочатку хвилювався, що Марія молодша за нього майже на десять років. Потім — що вони одружилися таємно від усіх. А згодом почав панікувати, коли Марія завагітніла. Але час пологів наближався, а разом із ним — момент, коли правда вириветься назовні. «Ось настане слушна мить, тоді й розповім», — заспокоював себе Олексій.
Він всіляко приховував від Даринки, що живе з новою дружиною. Частіше уникав зустрічей, приїжджаючи до доньки в гості або бачачись на нейтральній території. А Даринка, як і більшість молодих, постійно підколювала батька про «загадкову сусідку».
Того ранку, коли батько повернувся з вахти, Даринка вирішила несподівано зайти до нього в гостину. Але двері ніхто не відчинив. Телефон він теж не піднімав — ні після першого, ні після десятого дзвінка. Стривожена Даринка вийшла з під’їзду. Помилитися вона не могла: тато написав, що в аеропорту, літати кілька годин. Після прильоту теж повідомив — «приземлився, їду додому, подзвоню ввечері». Але вдома його не було. «Він доросла людина, може, по своїм справам поїхав», — подумала Даринка.
— Олексія в лікарню забрали, — незнайомий жіночий голос відвернув її від думок.
— Що? Коли? Куди? — метнулася на місці дівчина.
Голос лунав із вікна першого поверху. Бабуся, привідчинивши кватирку, розповіла, що бачила, як Олексій повернувся додому із сумкою, мабуть, із відрядження. А через півгодини приїхала швидка.
— По розмовам зрозуміла, що повезуть у кардіологію. Виглядав не зовсім погано, вийшов сам, на ногах. Слава богу, не на ношах! Значить, не реанімація, — міркувала бабуся-сусідка. — А тебе одразу впізнала, ти ж його донька, часто таксі чекаєш біля під’їзду.
— Давно забрали?
— Годину вже як.
Останніх слів Даринка вже не чула. Її затрясло, і вона не знала, де шукати батька, що з ним і в якому стані. І взагалі, чому кардіологія. «Це ж серце? А…І тільки коли Даринка обняла Марію, зрозуміла, що інколи й правда дістаєш не одну людину, а цілу нову родину.
