Вона повернулась
— Сину…
— Вибачте, але я вам не сину. Не звертайтеся так до мене. Мене звуть Олег.
— Олеже… Олеженько… Сину!
Марія Степанівна підняла голову й з журбою глянула в обличчя чоловіка, що стояв поруч. У її голосі було стільки надії, благання й розпачу, але Олег мовчав, ніби слова Марії Степанівни його не торкалися.
— Я ж просив не називати мене «сином».
— Та я ж твоя мати! Твоя рідна мати!
— Ти надто пізно про це згадала.
Олег дивився на жінку, що сиділа на лавці, і згадував своє дитинство. Спогади були болючими, навіть попри те, що з того дня, коли востаннє бачив матір, минуло понад тридцять років. Тридцять років! Майже половина життя, і здавалося, що вони вже ніколи не зустрінуться, не поговорять. Але доля розпорядилася інакше.
Два дні тому Олегу подзвонили з невідомого номера. Спочатку він не хотів брати слухавку, думаючи, що це шахраї чи назойливий рекламник. Але щось усередині підказувало, що цей дзвінок не простий.
— Слухаю, — сухо відповів він. — Говоріть!
У трубці почулися шуми, і Олег уже збирався відключитися, коли раптом почув непевний жіночий голос.
— Це я, вітаю!
— Хто — я? — здивовано спитав він, відчуваючи, як у горлі стискається ком. — Говоріть же!
Серце завмерло в грудях, ніби готуючись вистрибнути назовні. Відчуття були неприємними, і він хотів швидше перервати цю розмову. Але Олег подолав порив і міцніше притиснув телефон до вуха.
— Це я… твоя мама.
У очах потемніло. Спочатку йому захотілося кинути трубку й негайно заблокувати номер. Але потім, зробивши глибокий вдих, він із зусиллями вимовив:
— У мене немає мами. Ви помилилися номером.
Слова вилітали самі, неконтрольовані й емоційні. Він відключився й кілька хвилин нерухомо дивився на екран телефону, відганяючи спогади, що накачували на нього хвилею. Він сподівався, що цей короткий діалог більше не повториться, але помилився.
Телефон знову завибрував у руці. Мати була наполегливою, і Олег уже не сумнівався, що це саме вона. Марія Степанівна завжди відзначалася впертістю, і якщо вона вирішила додзвонитися до сина, то не відступить.
— Я вам усе сказав, — різко відповів Олег, хоч усередині все кипіло від почуттів. — Не телефонуйте сюди більше.
— Прошу тебе про одну зустріч! Лише одну! Вислухай мене, і все!
— Звідки у вас мій номер? — спитав він, звертаючись до неї на «ви». Це було дивно, але інакше не міг: для нього вона досі залишалася чужою. Він давно викреслив матір із життя й не збирався повертати її назад.
— Тітка Надя дала, моя сестра.
Олег скривився. І тут мати добилася свого! Надія Степанівна ніколи б не дала номер племінника своїй непутевій сестрі, але, схоже, та вмовила її, щоб позбутися нав’язливої рідні.
— Я не хочу з вами зустрічатися, — сказав Олег. — Не розумію, навіщо це потрібно.
— Мені потрібно! — палко відповіла жінка. — Лише одна зустріч, сину!
Олег погодився. Він розумів: якщо відмовить, мати прийде до нього додому, причепиться до його дітей, дістане дружину своїми проханнями. Краще було витратити півгодини на зустріч, ніж потім страждати від її наполегливості.
Марія Степанівна зникла із життя сина, коли Олегу було дев’ять років. Ще кілька місяців після її від’їзду хлопчик чекав матір, цілими днями сидів біля вікна на кухні у тітки Наді, майже нічого не їв і не гуляв. Тітка лаяла племінника, намагалася його розуміти, але Олег був певний: мати не могла кинути його назавжди.
— Вона повернеться! — кричав він, розмазуючи сльози. — Вона ж моя мама! Вона мене любить!
— Олеженько, твоя мати нікого не любить, окрім себе. Колись ти це зрозумієш.
Тоді він ненавидів тітку Надю, думав, що саме через неї мати втекла з міста. Лише багато років потому він подякував Надії Степанівні за все, що вона для нього зробила. Вона завжди казала правду про сестру, якою б неприємною вона не була.
Марія з молодості була ефектною та впевненою в собі. Знала собі ціну, вміло поводилася з чоловіками, але не підпускала до себе нікого, окрім обраних. Одним із таких став батько Олега.
Юрій Олегович був одружений, мав двох дітей, дружину й гарну посаду. Але це не зупинило двадцятип’ятирічну Марію. Гроші та зв’язки Юрія були її головною метою.
Різниця у віці теж не бентежила. Юрій був старшим за неї на тридцять років, але закохався й молодився. Він оточив кохану турботою, а головне — грошима. Зняв їй окрему квартиру, і вона нарешті почала самостійне життя.
— На чужому лихові свого щастя не збудуєш, — попереджала Надія, але Марія лише махнула рукою.
— Ти багато розумієшМарія Степанівна залишилася сидіти на лавці, дивлячись, як її син, так і не пробачивши, йде геть, а життя вчило її, що минулого не повернути, а справжнє щастя — це не те, що забрали у інших, а те, що зумів зберегти для себе.
