**Щоденник Лариси**
Сьогодні я мусила вирішити одну складну справу. Все почалося після вечері.
— Смачного! — сказала я, сідаючи за стіл.
У кожного в родині було своє улюблене місце. Чоловік завжди сидів обличчям до вікна, дванадцятирічна Марічка — навпроти, а я, як господиня, між ними, спиною до плити й умивальника.
Я обожнюю ці вечірні посиденьки, коли всі збираються разом. Вранці всі поспішають на роботу чи до школи — не до розмов. Я з чоловіком обідали на роботі, а Марічка — вдома чи в подруги, де її бабуся спекла палянички та зварила борщ із пампушками. Тому єдиний час, коли ми могли спокійно поспілкуватися, — це вечеря.
Я завжди мріяла про дружню родину. В мене були мама, тато, потім вітчим і сестричка, але я завжди відчувала себе осторонь. Так буває.
Батька пам’ятаю погано. Він не кричав, не лаяв, частіше мовчав, але дивився на мене холодно й байдуже. Мабуть, тому я його трохи боялась. Мама теж не була розмовною. Її губи завжди були стиснені, вона майже не посміхалася.
Коли я вийшла заміж, у мене з’явилася своя родина, і я запровадила правило: разом вечеряти в будні та обідати у вихідні. І не просто сидіти за столом, а ділитися новинами, обговорювати плани.
Після вечері я запитала:
— Куди поїдемо у відпустку? Треба вирішувати, замовити квитки, забронювати готель, а то пропустимо гарні варіанти.
— Може, проведемо на дачі в моїх батьків? Тато просив допомогти з парканом і дахом, — запропонував Олег.
— Та ну… Я хочу на море! — невдоволено скривилася Марічка.
— Щоб їхати на море, треба гроші, а ми ще йпотеку не закрили. У машини вже час міняти шини. На дачі значно дешевше. Можемо вибратися кудись, наприклад, до Винників. Там літом чудово.
Марічка з татом одночасно подивилися на мене, чекаючи пропозиції.
— Я згодна з татом. Хоча й на море дуже хочеться.
— Ось бачиш! — радо вигукнула Марічка.
У цю мить задзвонив телефон.
— Твій, — сказав Олег, дожевуючи останній шматок котлети.
Я поклала виделку й пішла до кімнати. Дзвонила мама.
— Мам, що трапилося?
— Не заважаю? Ларо, треба поговорити. Приїжджай, — коротко сказала вона.
— Зараз? Тобі погано? — знепокоїлася я.
— Усе гаразд. Приїжджай. — Мама поклала слухавку.
— Що сталося? — запитав чоловік, коли я повернулася на кухню.
— Мама дзвонила, попросила приїхати. Відчуваю, що знову через Оксану.
— Треба — значить, треба. Я відвезу тебе.
— Ні, я сама. Якщо що, забереш мене?
— Звісно.
Я швидко зібралася й поїхала. Жили ми недалеко, кілька зупинок автобусом.
Увесь шлях я гадала, що за справу така термінова. Мама ніколи не радилася зі мною, а тепер раптом хоче поговорити. Інтуїція підказувала — нічого доброго.
Мама відчинила двері, і я відразу помітила: вона дуже схвильована.
— Підемо на кухню. Чаю хочеш? — запитала вона.
— Тільки з-за столу, — відмовилася я.
Кухня в мами тісна. Стіл притиснутий до холодильника, сидіти навпроти неможливо, тому ми сіли під кутом. Поки мама збиралася з думками, я розглядала її напружене обличчя.
— Оксана подзвонила… — почала вона обережно.
— Я так і знала, — не втрималася я.
Мама докірливо подивилася на мене.
— Що сталося цього разу? Говори, — поспішила я.
— Гроші просила.
— Що?! І багато?
— П’ятдесят тисяч гривень.
— Навіщо? Вона ж вийшла заміж за багатого турка, як хвалилася?
— Щось із бізнесом Селіма сталося. Він винний велику суму. Його або обдурили, або пограбували — я не зрозуміла. Гроші терміново потрібні, інакше його вб’ють.
— Невелика втрата, — усміхнулася я.
— Ларо… — зупинила мене мама.
— Гаразд, мовчу. Але звідки в нас такі гроші? Вона забула, як ми тут живемо?
— Оксана сказала, що Селім продав свій будинок, вони тепер живуть у його батьків. Його тато частково покрив борг, але потрібно ще п’ятдесят тисяч.
— Я вже вирішила. Продам квартиру. Але боюся, що не впораюся самостійно. Тому й покликала тебе — допомогти з продажем.
— Мамо, ти що кажеш? Продати квартиру, та ще й швидко! Я б зрозуміла, якби Оксана потрапила в біду, але ти хочеш продати жиЛариса мовчки обняла маму, відчуваючи, як у її серці поступово розтанула стара образа, і зрозуміла, що справжнє щастя — це не гроші, не подорожі, а ця крихітна кухня, де вони нарешті знайшли одне одну.
