Три листи без зворотної адреси
Було тихо, навіть вітерець не шелестів листьям, ні пташки не співали, ніби сама природа завмерла у вічному спокої. Люди теж стояли мовчки біля відкритої труни й зіяючої поруч могили. Олеся тримала батька під руку. Він стояв збентежений, згорблений, не відводячи погляду від мами.
Трохи осторонь стояли їхні друзі — Марія та її чоловік Петро. Олеся знала їх із дитинства й завжди звала просто за ім’ям. Марія час і від часу підносила хустинку до очей, а Петро дивився крізь труну кудись у далечінь. Навпроти Олесі з батьком стояли троє колег із маминої роботи — із червоними носами й набряклими від сліз очима. Ще якісь люди, яких Олеся ніколи не бачила. Але якщо прийшли — значить, знали маму.
Більше ніхто не підходив, не прощався, не висловлював співчуття. Всі вже попрощалися в морзі, там і відспівали. Тепер просто стояли й чекали, коли церемонія закінчиться.
Олеся знайшла поглядом двох могильників. Один, мабуть, старший, ніби саме цього й чекав — кивнув на знак: «Час?» Олеся ледве помітно відповіла. Час. Вони оживилися, взяли кришку, приставлену до дерева, і підійшли до труни.
– Усі попрощалися? Закриваємо, — сказав старший.
Але раптом почувся тихий, але твердий чоловічий голос:
– Зачекайте!
Усі разом повернули голови в його бік. Високий, кремезний чоловік у довгому чорному пальті та капелюсі з полями підійшов до труни. Робітники стояли поряд, тримаючи кришку. Чоловік поклав дві білі троянди й накрив долонею мамині руки, складені на грудях, наче хотів їх зігріти. Так він простояв кілька хвилин, а всі інші дивилися на нього, здогадуючись, хто це. Один з могильників покашляв, немов підганяючи. Незнайомець відвів руку й відійшов убік. Робітники, нарешті, закрили труну, закрутили гвинти й опустили її в могилу. Олеся перша кинула жорстку землю.
Поки могильники закопували могилу, Олеся шукала очима того чоловіка в капелюсі, але його вже не було. Коли на свіжому пагорбі встановили хрест із табличкою й вінки, люди почали розходитися. Олеся з батьком ще трохи постояли біля могили наодинці.
– Тату, пішли, — сказала Олеся, і батько покірно дав себе відвести.
Дорогою вона все думала — хто це міг бути? Прийшов непомітно й так само зник. Незнайомець стояв, схиливши голову, капелюх закривав обличчя. Олеся помітила лише чисто виголену бороду й окуляри — хоча про окуляри не була впевнена.
Поминки влаштували в кафе недалеко від дому. Олесю ніщо не лізло в горло. Вона була страшенно втомлена й хотіла лише одного — щоб усе це швидше закінчилося. Нарешті, люди почали розходитися. Вона з батьком пішли останніми. Олеся, як і раніше, тримала батька під руку, а в іншій стискала мамин портрет у рамці — такий самий, як на могилі.
– Як ти? — спитала вона батька.
Той лише кивнув.
– Тату, а хто той чоловік, що підходив до мами на кладовищі? — запитала вона.
– Звідки мені знати.
Олесі здалося, що в його голосі прозвучало роздратування. Мовчки вони дійшли додому. У квартирі пахло ліками і хворобою, хоча Олеся залишила всі вікна відкритими.
Батько відразу ліг на диван, заплющив очі. Олеся вкрила його пледом, сіла поруч.
Глянула на двері в кімнату, де лежала мама. «Відмучилася», — повторювала про себе Олеся слова майже всіх, хто прийшов на похорон. Відмучилися всі. Мама — від страшної, виснажливої хвороби. Олеся — від постійної напруги, тривоги й очікування кінця. Батько — від безпорадності й неможливості допомогти.
Сльози набігли на очі. Олеся пішла на кухню, сховала обличчя в долонях і беззвучно заплакала.
Поступово біль притупилася. Олеся прибрала з кімнати, де лежала мама, усі ознаки хвороби. Вона ходила до університету, але відчувала себе спустошеною й самотньою.
Батько все мовчав, ходив, шаркаючи тапцями по підлозі, як дід. Олесю це дратувало. Він усім виглядом показував, як йому важко. А їй що, легко? Вона втратила маму. На її крихкі плечі лягла вся турбота про будинок і батька.
– Тату, що робити з маминим одягом? Мені він зовсім не підходить, — одного разу спитала вона, щоб змусити його заговорити.
– Не знаю. Віддай комусь.
Легко сказати. А кому? У вихідні вона вирішила розібрати мамині речі. Те, що новіше, залишила, подумає, кому віддати. Старе й поношене зібрала в мішок і винесла на смітник. Не шкода, але було якось ніяково.
Розмір віПотім Олеся легенько усміхнулася, провітрила кімнату й вийшла на балкон – там, у старій скриньці, лежали мамині листи, які вона тепер час від часу перечитувала, немов розмовляючи з нею.
