**Провидіння…**
**Оксана**
Кінець травня, а вулицею вже другий тиждень ллється справжня спекуха. Оксана сіла у трамвай і одразу пошкодувала. У годину пік народу — як селедки у бочці. Її стиснули з усіх боків, і сукня зараз же прилипла до вогкого тіла. У спину хтось грубо штовхнув.
— Просуньтеся вперед, усім їхати треба! А вам би пішки ходити — стільки місця зайняла, — буркнув за спиною Оксани суворий жіночий голос.
— Сама ж не тростинка! Рушай, дай пройти! — хрипко прокричав десь ззаду чоловік, і на Оксану навалилося так, що аж дух перехопило.
— Ой, роздавив, лихий! — жалібно скрикнула якась жінка.
Двері з гуркотом зачинилися, й трамвай рушив. За спиною Оксани лайка не втихала.
— Матір, що ти така зла?
— Та ти краще мовчи! І так дихати нічим, а від тебе ще й перегаром смердить!
Оксана навіть не могла озирнутися — носом упиралася в чиєсь плече. До поручнів теж не дотягнутися — руки притиснуті.
Трамвай ішов ривками — то різко гальмував, то зривався з місця. Пасажирів кидало з боку на бік, ніби огірки у банці. Тільки завдяки тісноті ніхто не падав. Коли трамвай рухався, крізь відкриті вікна задував вітерець, але на червоному світлі знову починалося штовханина й бурчання.
Оксана мовчала, стиснувши губи, мріючи лише вийти на свіже повітря, дійти додому, зняти цей мокрий одяг і стати під прохолодний душ. Трамвай знову рвонув, і всі разом хитнулися вперед.
— Гей, водію, обережніше! Це ж не дрова везеш! — крикнув хрипкий. — У кабіні, мабуть, кондиціонер увімкнений, а ми тут, як у печі…
Трамвай знову спинився біля зупинки.
— Ще й тут зупинятися? Хіба ж тут хто візьметься? — буркнув хрипкий. — Хто виходить?
— Я! Виходжу! Відчинiть двері! — вигукнула Оксана, не витримуючи давильні.
Двері розчинилися, спочатку випустивши жінку з хрипким, а потім уже й Оксану. Наостанок та жінка штовхнула її кулаком у плече.
— Корова! Ради однієї зупинки влізла!
Оксана не встигла нічого відповісти. Жінка зникла в натовпі, двері зачинилися, і трамвай поїхав. Оксана не стала чекати наступного, пішла пішки, ковтаючи сльози. У вухах дзвеніло: «Корова!»
«Коровою», «бегемотом», «мамонтом» її дражнили ще в школі. Чому вона не могла звикнути? Хіба вона винувата, що народилася великою? Лікарі жодних відхилень не знаходили.
— Мамо, навіщо ти мене народила? Кому я потрібна така товста?! — ридала вона, приходячи зі школи. — Вийшла б за худого, і я б була стрункою, як ти.
— Ти не товста, ти міцна. Серце не накажеш. Твій батько був статним, гарним. Ти в нього пішла. Подивимось, за кого ти сама вийдеш, — сердилася мати.
— Я не вийду взагалі. Хто мене такАле тепер, коли вона йшла поруч із Іллею, який дивився на неї з ніжністю, Оксана зрозуміла, що справжнє щастя — це коли тебе люблять саме такою, якою ти є.
