**Щоденник Маріани**
Все буде інакше. Обіцяю…
Робочий день добігав кінця. До закриття магазину залишалося хвилин двадцять. У такі моменти покупці рідко заходили. Це не продуктовий, де можна швидко набігатись. Техніку треба вибирати з розумом — дорого ж коштує.
Маріана оглянула просторий зал магазину побутової техніки. Пусто. Навіть консультанти сховалися у підсобці. Біля входу лише охоронець сидів, втупившись у екран ноутбука. Щось підказувало: або пасьянс розкладає, або новини читає.
Вона теж пішла до підсобки — подзвонити чоловікові, попросити почистити картоплю, щоб вечеря готувалася швидше. На робочому місці телефонувати заборонено. Начальство може подивитися запис з камер і покарати.
Саме тоді у магазин увійшов чоловік і підійшов до стендів з планшетами. Консультантів як не було, так і нема. Охоронець вийшов із свого куточка, став біля входу, але далі йти не міг — не дозволяє інструкція. Маріана зітхнула і підійшла до відвідувача.
— Чим можу допомогти? — запитала ввічливо.
Чоловік різко обернувся.
— Потрібен планшет. Ось такий. — Він ткнув пальцем у виставлений зразок.
У Маріани перехопило дихання. Ніби побачила примару — але ж це був він. Та сама втрачена любов. Помилитися неможливо. Але як? Звідки?
Він не дочекався відповіді, розвернувся й уважно подивився на неї.
— Маріана? Це ти? — з радістю у голосі скрикнув він.
— Я. А ти що тут робиш? Магазин закриється через… — глянула на годинник, — п’ятнадцять хвилин.
— То я встигну? — Окинув поглядом порожній зал. — Шкода.
— Ми працюємо до останнього клієнта. Можу запропонувати цю модель — трохи дорожче, але якість краща, — сказала Маріана, переходячи у режим консультанта.
— Добре. Довіряю твоїй думці, — погодився Роман.
Вона нахилилася, дістала з-під стенда недоторкану коробку. — Ходіть, оформимо.
Підійшла до комп’ютера, почала заповнювати заявку. Пальці тремтіли, помилялася, друкувала не ті цифри. Відчувала, що він це бачить, і хвилювалася ще більше.
— Пройдіть до каси, покличу касира. — Маріана швидко пішла у підсобку, сховатися від його погляду.
Там купка молодих людей тіснилася біля столу, щось обговорюючи.
— Хтось ідіть на касу. Я оформила покупку.
Всі розійшлися, один із хлопців попрямував у зал. Маріана глянула на годинник — час закінчився, можна йти.
Чоловікові так і не подзвонила. Взагалі про нього забула. Тремтіла, наче в лихоманці. Навіщо? Навіщо ця зустріч? Вона сподівалася більше його не побачити. Швидко переодягнулася й вийшла через чорний хід, де приймають товар.
Мокрий асфальт блищав під світлом ліхтарів. Дощик ще крапав, але вона пішла пішки — лише три зупинки, треба прийти до тями…
***
Закохалася в Романа з першого погляду. Знала, що він на останньому курсі, що звати його Роман Шевченко, що дівчата за ним ходять зграями. Але серце гуло, коли бачила його в інститутських коридорах.
Одного разу у їдальні опинилася поруч. Від хвилювання не тямила, що кладе на піднос.
— Гроші є? Агов, ти чуєш?
— Що? — нарешті зрозуміла, що він до неї.
— Готівка є? Термінал сьогодні не працює. Заплати за мене, поверну.
Маріана кивнула, поспішно лізти в сумку за гаманцем.
Відійшовши від каси, почула його голос: він підкликав її до свого столика. Вільних місць мало — на очіп’ятах підійшла, сіла навпроти. Роман їв картоплю з котлетою. Вона опустила очі, усвідомлюючи, що не зможе проковтнути й шматочка.
— Чому не їси? — насмішкувато запитав. — На першому курсі?
— Так, — подивилася на нього.
Захоплення, плутанина — не могла повірити, що сидить із предметом своїх мрій.
— Дивна ти. Як тебе звати?
— Маріана.
— Ім’я теж дивне. Маріана, — протягнув він.
— На честь бабусі, — прошепотіла.
Він доїв, випив компоту, а вона так і не доторкнулася до їжі.
— Не хвилюйся, гроші поверну. Завтра приходь у їдальню о цьому ж часі — пообідаємо разом. Смачного, — усміхнувся й пішов.
Маріана нарешті змогла зітхнути. Невже правда? Запросив на обід?
Наступного дня Романа у їдальні не було. Чекала чогось? Що він її зустрічатиме? Розгубилася, але вирішила перекусити. Узяла салат із булочкою. На касі вже хотіла розплатитися, як підійшов Роман і заплатив за неї.
— Дякую, — пробурчала. Він узяв її піднос, поніс до столика, сів навпроти.
— А ти не їстимеш? — осмілилася запитати.
— Вже. Нас раніше відпустили.
Він пильно дивився на неї.
— Слухай, сьогодня збираємось у Валерки. Батьки в від’їзді. Підеш зі мною? Потанцюємо.Вона обійняла Толю міцніше, відчуваючи, як серце нарешті заспокоюється, і зрозуміла — ось де її справжнє щастя.
