Зранку Оленко відчувала, що сьогодні станеться щось особливе. Хоча все важливе в її житті вже трапилося. І кохання, і родина… А тепер вона сама. Чоловік, з яким прожили тридцять шість років, помер два роки тому. Син давно одружився, має двох дітей, усі живі-високі. Просто передчуття свята, зрозуміла вона. Завтра Восьме бравня.
І тут згадався чоловік. Нема кому подарувати мімозу чи тюльпани. Хоча стривай, а син? Обов’язково завітає, привезе кіло квітів.
Раніше у них була дача. Зовсім маленький будиночок на шести сотках, куплений після всіх криз минулих років. Поки працювала, їздила туди лише влітку на вихідні. А коли пішла на пенсію, проводила там майже все літо, заїжджаючи до міста лише поміняти білизну чи докупити продуктов.
Того року літо було посушливе. Щодня доводилося поливати городи. Чоловік приїхав, як завжди, у п’ятницю після роботи. Вона відразу помітила його блідість.
“Нічого, просто душно”, – відмахнувся він.
“Поспи трохи, я сама долию”, – сказала Олена.
Він сів на лавку, обпершись спіною об прогріту сонцем стіну, й дивився, як вона поливає з шланга. А коли Олена підійшла до нього, одразу зрозуміла: щось не так. Начебто дрімав. Та коли торкнулася плеча – він повалився набік. Помер уві сні на лавці.
Дачу восени вона продала. Не могла туди повертатися. Усе здавалося, що він сидить там, на лавці. Син підтримав:
“Не треба було її тягнути. У магазині зараз усе є, навіть зиму”.
Сам він із сім’єю їздив у відпустку на море. Гроші за дачу Олена віддала синові – дітям потрібніше. А їй і на пенсії вистачало. Хотіла знайти підробіток, та син відмовив:
“Стільки нервів витратиш, а отримуватимеш копійки. Батько завжди так казав. Якщо сумуєш за роботою, займайся з онуками. А якщо щось зламається – я виправлю”.
Так і жила. Чоловічих рук, звісно, бракувало. Але зазвичай син викликав майстрів, якщо щось капало чи зламувалося.
Останні роки з чоловіком жили мирно. Хоч у молодості було всяке. Сварилися так, що ледве не розійшлися. Чоловік гуляв обережно. Але жінки завжди відчувають. Одного разу вона не витримала, вилила йому все на голову й вказала на двері. Ще й заразу в хату принесе.
Чоловік зібрав валізу, сів на диван “на доріжку”. А тут із школи прийшов Олеся. Йому тоді тринадцять було. Побачив батька з речами – і зрозумів усе. Уже дорослий, чує, бачить, якщо батьки не соромляться скандалів на кухні.
“Ненавидіти мене будеш?” – спитав батько.
“Буду”, – відповів син і вийшов, гупнувши дверима.
“Не можу я так… Не можу”, – сказав чоловік, ляснувши себе по колінах. Встав і засунув валізу за шафу. – “Будеш вечерю готувати?”
Олена втомилася від сварки. Хіба є різниця, піде сьогодні чи завтра? Спалахнула, злість відійшла – і пішов собі. Вона накрила стіл, покликала Олесю. Їли мовчазно.
Наступного дня Олена не поспішала додому з роботи. Увійшла – в першу чергу зазиркнула за шафу. Валізи нема. На душі похололо. Повільно роздяглася в передпокої… а потім підняла очі й побачила її на верхній полику. Кинулася до шафи – одежа чоловіка на місці. Від серця відлігло.
Але коли він прийшов із роботи, Олена язвільно кинула:
“Дарма валізу розбирав. Як би знову не збирати”.
Чоловік промовчав, але більше на роботі не затримувався. А якщо й траплялося – дзвонив. З того часу сваритися стали рідше. А останні роки – і зовсім як голуб із голубкою. От якби змалку так.
Олена намагалася згадувати лише добре. Нащо псувати спогади? Обиди всі пішли разом із ним.
В самотності є свої плюси. Прибирала рідше – кому бруднити? Варила собі просту їжу, але багато читала й дивилася серіали. Чоловік їх терпіти не міг – сидів у вітальні, дивився футбол або нови. А вона на кухні на твердому табуреті вдивлялася в маленький телевізор на холодильнику, доки шия не німіла.
А тепер лежить на дивані, як королева, й дивиться, що заманеться. Думала завести кота – та від нього шерсті багато. Та й не дуже вона любила тварин.
Завтра Восьме бравня. Може, торт купити? Але крім неї їсти нікому. Син обов’язково завітає. Ліше сама спеке щось. І Олена почала шукати записникку з рецептами.
Може, квітів купити? Окинула оком кімнату. Ні, від них ще сумніше. Квіти має дати чоловік. Та й нащо? Щоб через два дні викинути?
Випекла мафіни з шоколадом і мандаринами. Онуки їх обожнювали. Передасть із сином. Втомилася й сіла перед телевізором. Якийсь фільм – вже бачила. Очі самі заплющилися…
Єї розбудив дзвінок у двері. Від несподівання серце підскочило до горла. До неї ніхто не заходив так довго, що вжеВона підвелася, поправила розкуйовджене волосся, і коли відчинила двері, то побачила Андрія, який стояв з новим букетом тюльпанів і посмішкою, що запалювала у ній давно забуте відчуття щастя.
