«Тарас і Богдан — друзі назавжди»
Богдан розбирав робочі питання з колегами у своєму кабінеті, коли на столі завибрирував телефон. Він уже збирався відхилити дзвінок, але побачив на екрані ім’я свого шкільного друга.
— Вибачте, — сказав він колегам, взяв телефон і вийшов із кабінета.
— Слухаю, — відповів він обережно.
У школі в нього був друг Тарас, але минуло стільки років… Богдан і сам не знав, що його номер зберігся, адже не раз міняв телефон.
— Бодько? Невже це ти? Це я, Тарас. Я думав, що ти вже номер змінив, навіть не сподівався, що додзвонюсь, — радісно промовив чоловічий голос у трубці.
— Привіт, Тарасе. Як справи? — Богдан ще не оговтався від здивування і говорив сухо, на автоматі задав звичне питання. Але Тарас не помітив цього і продовжив весело:
— Чудово! Я у Києві. Слухай, розумію, що робочий день, мабуть, невчасно дзвоню… Може, зустрінемось? Стільки років не бачились. Коли ще така нагода трапиться.
— Слухай, у мене зараз нарада. Зможу через годину. Кажи, куди під’їхати. Горище, радий тебе чути, — потеплішим голосом відповів Богдан.
— Так я на вокзалі, на Харківському. Стою перед будівлею.
— Знайду. Ти нікуди не йди, гаразд? Чекай, — сказав Богдан і повернувся до кабінета.
Він щось говорив, брав участь у обговоренні, але з голови не виходив Тарас. Летів п’ятнадцять, як вони не бачились і не спілкувались, відтоді, як виїхав із рідного міста вступати до інституту.
Богдан припаркував авто і пішов до будівлі Харківського вокзалу. Як завжди, тут було повно народу. Він вертів головою, вдивлявся в обличчя.
— Бодько! — Назустріч йшов усміхнений чоловік, у якому Богдан не відразу впізнав шкільного друга. Вони зупинились, мить оцінливо розглядали одне одного, потім обмінялись рукостисканням, а далі, без слів, обійнялись.
— Бодько…
— Тарасе…
— Бодько… Очам своїм не вірю. — І Тарас знову обійняв друга. — Ти чудово виглядаєш. Бачу, важливою людиною став. Я завжди знав, що ти далеко підеш. Тут галасливо. Може, у кафе посидимо?
— Давай, — погодився Богдан. — Я на машині. Недалеко є гарне кафе. Ти справами у Києві?
— Тещу привіз на операцію. Сустав у неї розсипався, ледве ходить. Квоту довго чекали. Ого?! Це ж твоя тачка? — Тарас знизуважливо подивився на Богдана.
Вони стояли біля потужного позашляховика.
— Моя, сідай, — усміхнувся Богдан, задоволений ефектом.
Під здивовані вигуки Тараса Богдан влився у потік машин, потім завернув у провулок і, проїхавши хвилин п’ять, зупинив авто. У затишному кафе панував напівтемрява, незважаючи на день. В залі було мало людей, порівняно з шумом біля вокзалу.
— Ну ось, тут хоча б поговорити можна. Давай, сідай і розповідай. Але вони не встигли сісти за столик, як підійшла офіціантка.
— Мені каву без цукру, а моєму другові… — Богдан подивився на Тараса.
— Мені теж каву, — поспішно сказав той.
— Моєму другові стейк із картоплею, каву та торт.
Офіціантка пішла.
— Не дивись на мене так. Тобі ще в електричці їхати. Навряд чи ти снідав.
— Вірно. Ми з тещею до лікарні годин три добирались. Вона ледве ходить… Тільки я сам заплачу.
Богдан не відповів.
— Ти не думай, мені допомога не потрібна. Квоту дали, операцію безкоштовно зроблять. Просто… хотів тебе побачити. Набрав номер, думав, ти давно його змінив, а ти відповів, — повторив Тарас.
— Так я зрозумів. Розповідай, як сам живеш. Одружений?
— Одружений. Двоє дітей. Синові одинадцять, а Олесеньці сім, перший клас закінчує. Тесть після смерті залишив мені авторемонт, тепер я там господарюю. Скажу Мар’янці, що тебе бачив, не повірить.
— Якій Мар’янці? — Богдан здивовано підняв брови. — Стій, ти одружився з Мар’янкою?
— Пам’ятаєш її? На ній. — Тарас усміхнувся ширше. — Вона за тобою у школі бігала. СпаВони поїхали до Тараса, і Богдан, стоячи перед старою скам’янкою біля школи, на якій колись вирізали «Тарас і Богдан — друзі назавжди», зрозумів, що найбільше багатство в житті — це не гроші чи статус, а люди, які пам’ятають тебе справжнім.
