Ось перероблена історія, адаптована до української культури:
Катерина прокинулася. Годинник на стіні показував пів на восьму ранку. Поряд висіло фотографія чоловіка з похоронною стрічкою в куточку. Так починався кожен її ранок. Спочатку вона дивилася на годинник, а потім — на його усмішку. Або навпаки. «Привіт. Доброго ранку, кохана!» — так він казав щодня. Тільки тепер не міг поцікавити, як було колись.
Після дев’яти днів, перед від’їздом, донька зняла стрічку з портрета. Вранці Катерина прокинулася, побачила фотографію без неї і подумала — може, смерть чоловіка була лише сном.
Вона вийшла на кухню, де донька пекла млинці.
— Тато вже на роботу пішов? — запитала вона.
Донька різко обернулася і збентежено подивилася на неї.
— Мам, ти мене лякаєш. По-перше, сьогодні субота, а по-друге… Тата вчора поховали. Ти що не пам’ятаєш?
Катерина важко сіла на стілець.
— Ти стрічку зняла? Я подумала…
Раптом біль повернувся, наче гора впала на груди. Донька присіла перед нею, заглянула у вічі.
— Мамо, пробач. Я зараз поверну стрічку. Не подумала…
Коли Катерина зайшла у кімнату, портрет знову був із чорною стрічкою. Але від цього не стало легше. Краще білий сон, ніж жахлива правдивість.
— Поїдеш зі мною? Поживеш у нас трохи, відволічешся? — запропонувала донька.
— Зі мною все гаразд. Я не з’їхала з глузідно. Просто… хотілося, щоб це був тільки сон. Я залишуся тут. «Із татом» — хотіла додати, але зрозуміла, що злякає доньку.
Донька поїхала. Вона вийшла заміж за однокурсника і жила тепер у його рідному місті.
Минуло вісім місяців, а біль не стих. Катерина звикла із ним. Вона увімкнула воду у ванній, а на стелі ще одна лампочка мигнула й згасла. *«Навіть краще, — подумала вона, змиваючи сліди сніданку. — У напівтемряві моє відображення не таке страшне».*
У дворі дерева та кущі стояли у зеленуватій імлі набряклих бруньок. Трохи далі, на сонячному боці, вже пробивалося молодняково.
Катерина одягнулася. У вихідні вона часто їздила на цвинтар, особливо коли сходив сніг. Сьогодні якраз вісім місяців від дня загибелі чоловіка.
Біля воріт цвинтаря жінки продавали квіти. Катерина купила живі. Могила чоловіка вже загубилася серед нових поховань. Вона прибрала зівілі бутони, поклала свіжі, витерла фото.
Священник на похоронах сказав: *«У Бога всі живі».* Можливо, тому її тягнуло сюди. Тут вона відчувала його ближче. Ні, не під землею — десь там, високо…
— Привіт. У тебе з’явилася компанія. Навколо мене теж люди, але я все одно відчуваю себе самотньою без тебе. Донька дзвонить щодня. У них із Романом все добре. Ти ж навіть не схвалював їхні стосунки, а вони щасливі.
Слухай, вона думала, що вагітна, але тест виявився негативним. І раділа, і засмутилася. Поки дітей не хоче. Але обіцяла: якщо народиться хлопчик, назве його твоїм ім’ям. Ти не проти?
Мені бракує тебе. Усе з рук валиться. Так багато чашок розбила… і твою теж. Пробач. У магазині постійно забуваю продукти в кошику. Донька сміється, що я весь район году.
На голову впали краплі.
— Дощ починається. Мабуть, усе розповіла. Скоро знову приїду.
Повертаючись, вона промокла. Перед під’їздом стояла вантажівка. Сусідка лаялася — не можна пройти.
— Вітаю. Ви не знаєте, хто заселяється? — запитала Катерина.
— Твій новий сусід. Корольови продали ще взимку.
Катерина піднялася. В квартирі було тихо. На кухні вона наступила у калюжу — вентиль під раковиною підтіх.
— От ще!
Вона пішла до сусідів. Двері були відкриті.
— Господарі, я вас заливаю!
З-за дверей виглянув чоловік років сорока.
— Вітаю. Я ваша сусідка зверху. У мене труба тече…
Він оглянув кухню. На стелі вже розходилася пляма.
— Я заплачу за ремонт, — сказала Катерина.
— Не треба, я все одно планую робити.
Через дві години він прийшов із інструментами. Поправив вентиль, потім заглянув у ванну.
— Світильники перегорали. Завтра куплю нові.
— Не варто, я заплачу.
— Мені буде достатньо чаю, — усміхнувся він.
Усмішка була приємною. Катерина почервоніла.
Наступного дня він увімкнув світло. Квартира одразу здалася світлішою. Вона заправляла йому чай.
— Ви мене не пам’ятаєте? — раптом запитав він.
— А мала бі?
— У вас незвичайне ім’я. Мама казала вас «Голкою»?
— Так… Я була худорлявою.
— Я лікар. Працював у лікарні, куди привезли вашого чоловіка. Лікарі пам’ятають своїх пацієнтів…
Катерина лише кивнула.
— Тепер при мені ти завжди плакатимеш.
Він пішов. Залишився новим сусідом, який бачив її чоловіка живим.
Час минав. Вони почали зустрічатися у дворВони стояли на тому місці, де колись познайомилися, і Катерина зрозуміла — життя, як весна, завжди повертається.
