Одинока жінка з причепом
Марійка виховувала сина сама. Чоловік пішов від неї більш як десять років тому. Весь цей час він сумлінно платив аліменти, був чистий перед законом і совістю. Принаймні, так він сам про себе казав.
Пішов, забравши свої речі та машину, а Марійці лишив непогашену іпотеку за квартиру й сина. За всі ці роки жодного разу не прийшов подивитися на хлопця, не привітав з днем народження, не подарував йому нічого.
— Мабуть, не одну дурну вже осчастливив, як тебе. І далі тікатиме від відповідальності, поки чоловічої сили не втратить. Та швидше б уже. Казала ж — не бери іпотеку. Не послухалася. Тепер ціле життя працюватимеш на неї, — зітхала мати Марійки.
Хоча саме вони з батьком наполягали, щоб донька оформила іпотеку й записала квартиру на себе.
Отак і жила вона, від зарплати до авансу, працювала на двох роботах і ростила сина. Дякувати Богу, Андрійко не доставляв клопоту.
Після другої роботи, втомлена до непритомності, вона заходила до крамниці й поволіклась додому, мріючи швидше позбутися тяжкого пакета, зняти взуття, сісти, витягнути ноги й заплющити очі. Вона почувала себе кобилою. Такою, що в парку катає дітей, заробляючи на хліб.
Їм заплітають гриви, прикріплюють блискучі султани на голови, накидають яскраві попони. А вони йдуть повільно й похмуро, дивлячись нудним поглядом перед себе, несучи на спині червоАле одного дня, коли вона знову йшла додому з важкими пакетами, на зупинці трамвая зустріла старого друга, який дивився на неї так, ніби побачив сонце після дощу.
