Оксана з сумкою продуктів поволі піднімалась сходами на третій поверх, рахуючи східці. Так само рахували вони з сином, коли йшли з садочка. Андрійко старанно повторював за нею, а через кілька місяців уже бойко рахував сам. «Як швидко він виріс. Господи, лиш би повернувся, лиш би живий був…» — знову пролунало в її голові, як молитва.
Нагорі грюкнули двері, на сходах залунали швидкі кроки. Оксана зупинилась на майданчику між другим і третім поверхами, відійшла в бік.
— Добрий день, — весело привіталася з нею сусідська чотирнадцятирічна Соломія.
— Соломіє, стій! Шапку забула! — гукнула їй згори мати.
Дівчинка неохоче повернулася.
— Тепло ж. Надоїла з цією шапкою, — пробурчала вона.
Мати збігла вниз, сунула дочці в’язану шапку.
— Ввечері похолодніє. Не затримуйся, чуєш? Щоб після танців одразу додому.
— Добре. — Дівчинка взяла шапку й побігла вниз.
— Не «добре», а шапку вдягни, — гукнула їй вслід мати.
— Добрий день, Оксано. З роботи? Оце ж вперта, так і хоче йти без шапки, а потім соплими хлюпатиме, — поскаржилася сусідка.
Вони разом піднімались сходами. Оксана знову почала рахувати східці, але сусідка перебила її.
— Як син? Дзвонить?
— Ні, — зітхнула Оксана.
— Так, ростиш дітей, ростиш, потім виростуть, підуть, а ми переживай, чекай на них. А що нам ще лишається? За сина страшно, а за доньку ще страшніше. Побіжить — і думай, де вона, з ким? А в неї одні танці на думці.
Оксана зупинилась біля своєї квартири. Поки діставала з кишені пальта ключі, сусідка сховалась за своїми дверима. Оксана увійшла в передпокій і звично глянула на вішалку. Щодня із замиранням серця сподівалась, що Андрійко повернеться. На вішалці гойдалась лише її демисезонна куртка.
Вона поставила сумку на підставку для взуття й почала роздягатися. Раніше Андрійко біг їй назустріч, одразу викладаючи новини.
— Почекай, дай роздягнутися, — втомлено просила вона його. — Не чіпай сумку, важка.
Потім він підріс, і вона сама кликала його, коли приходила з роботи, просила віднести сумку на кухню, заодно питаючи, як справи в школі.
— Усе добре, — відмахувався він, відносив сумку на кухню й одразу йшов у свою кімнату.
Потім закінчив школу, вступив до інституту. Повертаючись з роботи, Оксана тепер рідко заставала сина вдома. Все рідше ділився він з нею своїми новинами.
«МожА коли вона почула, як Андрійко сміється в коридорі, усупереч усім своїм побоюванням, Оксана усміхнулася, бо зрозуміла — найважливіше, що серця близьких завжди знаходять один одного, навіть коли доля розділяє їх роками.
