Зведена сестра
Віка після роботи заїхала до торгового центру. У головного бухгалтера через кілька днів ювілей. Їх відділ доручив Віці обрати подарунок. Вона щось придивила, зняла на телефон. Завтра покаже колегам — що оберуть, те й купить. Вона спускалася ескалатором на перший поверх. Хотілося швидше вийти на вулицю від метушні та натовпу.
— Віка?! — раптом покликав жіночий голос.
Вона повернула голову ліворуч, вдивляючись в обличчя людей, що їхали вгору. Але незнайомі, чужі…
— Віка! — знову кликнули її.
Віка озирнулася й побачила дівчину з полум’яно-рудим волоссям. Та намагалася спускатися проти руху ескалатора.
— Почекай мене внизу, не йди! — крикнула дівчина.
Віка зійшла й стала чекати. Яскраво-руді коси на мить зникли на самому верху, а потім швидко наближалися. Дівчина бігла вниз, зачіпаючи людей. Пишне волосся відвертало увагу від обличчя.
— Маринко! — скрикнула Віка, впізнавши в рудоволосій дівчині свою зведену сестру.
— Я. Не чекала? А я ходила містом і все виглядала тебе. Так і знала — колись зустрінемось. На першому поверсі є кав’ярні, давай посидимо.
— Ти давно приїхала?
— Вже два тижні. Я так рада, що знайшла тебе, — щиро сказала Маринка.
Вони обрали кафе й сіли за столик. Віка розглядала сестру. Яскраво-руді коси, вії склеєні тушшю й торчать догори, немов соснові голки. На тонких губах — червона помада під колір волосся. Вродливе, ніжне обличчя з дрібними рисами нагадувало ляльку.
Маринка молодша за Віку всього на чотири роки, їй має бути близько двадцяти, а виглядала підлітком через худорлявість і одяг. На ній була коротка складчаста спідниця, на підколотах — чорні гольфи, на ногах — білі кросівки на товстій підошві. Джинсова кофта до пояса розстібнута, під нею — рожевий топ. Одяг підлітки, а не двадцятирічної. Віка помітила, що на них обертаються.
— Ти чудово виглядаєш, — сказала Маринка.
У цю мить підійшла офіціантка, поклала меню. Маринка одразу встромила в нього очі. Замовила піцу, торт і каву. Віка обмежилася лише кавою.
— Так хочеться їсти, аж голова крутиться. Тобі пощастило — можна їсти все, а я вічно на дієтах, — зітхнула Маринка.
— Невже? — Віка скептично підняла брова. Пам’ятала, що сестра завжди була худорлявою.
— Ти не бачила моєї мами. Півтора центнери важила, не менше. Тому батько від неї й утік. А у тебе спадковість гарна. Цікаво, тут є пиво?
— Запитай, але я не буду, я за кермом, — сказала Віка.
— У тебе машина є? Оце так! Слухай, а у вас на роботі потрібні співробітники? Я приїхала, а роботу ще не знайшла.
— А на що ж ти живеш тут два тижні?
— Батька обікрала, — захихотіла Маринка. — Він усе одно проп’є. Як ти втекла, так він і загуляв, з роботи його звільнили. Заробляв дещо на підхваті. Потів привести якусь кухарку, вона їжу з їдальні тягала. Ось тоді він і розгулявся.
Віка слухала й не вірила вухам. Хоча чому дивуватися. Маринчин батько їй ніколи не подобався. Але мати, коли привела його додому, сказала — Віка просто ревнує. З ним прийшла його донька Маринка. Віка перейшла у одинадцятий клас, збиралася вступати до інституту.
З Маринкою вони не зладилися відразу. Сестра брала речі Віки без дозволу, псувала. Мати заступалася за Маринку.
— У тебе всього багато, не жадібничай, а Маринка росла без матері.
Віка розуміла, що мати просто уникала сварки, але все одно ображалася на неї. А взимку мамі поставили страшний діагноз. Через чотири місяці її не стало.
Так званий вітчим сподівався, що Віка піде працювати, але вона втекла до обласного центру. Ще за життя матері почала відкладати гроші з виданих на продукти чи кіно. Вступила до інституту, жила у гуртожитку, працювала ввечері у фастфуді.
Після інституту влаштувалася менеджеркою, стала добре заробляти. У всьому собі відмовляла — і через рік купила квартиру в іпотеку. З Данилом вони зустрічалися, як тільки Віка влаштувалася на роботу. Півроку тому він допоміг їй купити вживану іномарку.
— А у тебе яка освіта? — спитала Віка, повертаючись до реальності.
— Вік, ти що? Де я, а де освіта. Я ледве школу закінчила, працювала в кіоску. Останнім часом у батька на ґрунті п’янства реально «поїхало». З роботи звільнили. Думаєш, чого я сюди приперлася? Знайшов собі таку саму пиячку, тепер п’ють удвох. Я більше не могла там залишатися. Та й перспектив там нуль.
Віка усміхнулася. Ну так. У продавчині кіоску справді немає перспектив.
— І на яку посаду ти претендуєш? — спитала Віка.
— З мене вийшла б гарна секретарка. А директор у вас молодий?
— Не дуже, і одружений, і секретарка в нього вже є.
— Шкода. Тільки прибиральницею не піА через місяць Віка отримала листа від Маринки, де та вибачалася за все і писала, що поїхала жити до Польщі, шукати кращої долі.
