Привіт! Я знав, що ми колись обов’язково зустрінемось…
Рік тому Тарас їхав з роботи й раптом побачив її. Поки шукав поворот, повернув назад — її вже не було. З того дня, коли на нього накатував сум або спогади, він приїжджав сюди, сидів у машині і чекав, що знову побачить її. Він уявляв, як вийде з авто і скаже: «Привіт! Яка несподіванка!..»
Вони вчились в одному класі. Звичайна дівчинка, нічим особливим, хіба що відмінниця. Він навіть не звертав уваги. Тоді йому з дівчат ніхто не подобався. Стільки років разом вчились, росли, дорослішали, що всі однокласниці стали майже рідними. Ну як можна закохатись, скажімо, у сестру? Ніяк. Ось вона є, і все. Хлопці — то інше. Звичайно, з кимось з дівчат спілкувався більше, з кимось менше. А на неї навіть не дивився.
Попереду маячили ЗНО. І якщо раніше Тарас до оцінок ставився спокійно, тепер почав хвилюватись. Мама мріяла, щоб він після школи вступив на юридичний, навчився і став адвокатом, як батько, який раптово помер два роки тому від інфаркту.
Адвокатом Тараса не тягнуло. Він хотів займатись програмуванням, освоювати сучасні ІТ-технології та штучний інтелект. А для університету й роботи потрібна математика.
Вчитись страшенно набридло. Але університет — це не школа. Там ти розумієш, для чого вчишся, а не просто отримуєш набір знань для «загального розвитку». До того ж, далеко не все знадобиться в житті.
Іван Петрович, вчитель математики, нагадав на початку уроку: сьогодні буде контрольна.
— Яку оцінку отримаєте за контрольну — та й буде за півріччя. Попереду іспити, звикайте. І неважливо, які оцінки мали до цього.
Ті, хто вчились добре, напружились, а ті, хто знав математику погано, раділи — з’явився шанс виправити ситуацію.
Приклади Тарас вирішив швидко, а от із задачею застряг. Час піджимав, а в нього нічого не виходило. Він почав нервувати і шукати, у кого б списати. Попереду сидів товстун Корнійчук. Навряд йому допоможе, але Тарас все ж постукав ручкою по його спині. Той навіть не обернувся.
Позаду сиділа відмінниця Олеся Матвієнко. Від неї допомоги точно не варто було чекати — ніколи не ділилась розв’язками.
Поруч сидів друг Вітя. Теж не геній математики. Тарас спробував підсунути йому свій листок, але той відмахнувся: «Не заважай, сам не встигаю».
На сусідньому ряду сиділа Лариса Гончаренко і розв’язувала той самий варіант. Тільки в неї він запитувати не збирався. Вона в нього була закохана — потім не відчепишся.
Іван Петрович пройшов повз, заклавши руки за спину. Високий, худий, у суворому сірому піджаку, він трохи схилявся над партами, нагадуючи чаплю. Він зупинився біля Корнійчука, глянув у його листок, похитав головою і пішов далі.
До кінця уроку залишилось зовсім мало часу. Раптом хтось леРаптом хтось ледь торкнувся його плеча — це була Олеся, яка тихенько прошепотіла: “Давай,” — і Тарас, ледве дихаючи, передав їй свій листок, серце його билося так, ніби ось-ось випрыгне з грудей, і в цю мить він зрозумів, що незалежно від усього, що було, ця тиха, розумна дівчина завжди залишатиметься його найяскравішим спогадом, його першим і останнім коханням.
