Ось як би я розповіла тобі цю історію, ніби ми п’ємо каву на кухні:
**Дочка для себе**
Оксана увійшла у хату й завмерла на хвилинку. Швидко зняла плащ, туфлі й пройшла до маминої кімнати.
Та лежала на ліжку поверх ковдри. Очі заплющені, руки складено на грудях.
— Мамо! — з переляком скрикнула Оксана.
— Чого кричиш? — Мама повільно відкрила очі.
— Налякала мене. Лежиш, наче… — дівчина замовкла.
— Тільки й чекаєш, коли я вмру. Нічого, недовго вже, — буркнула жінка. — Чому так пізно?
— Мам, ну нащо так? Я й справді злякалася. Забігла в магазин після роботи. Усього на п’ятнадцять хвилин запізнилася, — виправдовувалась Оксана. — Тобі щось потрібно? Тоді пійду вечерю готувати.
Мама хворіла завжди, ще як Оксана пам’ятала себе. У поліклініку ходила, як на роботу. Поверталась і скаржилась, що лікарі бездарні, гроші на них дарма витрачають. Лікувати не вміють, діагноз поставити не можуть.
Народила вона Оксану пізно, у сорок років. «Для себе», як то кажуть. Батька у дівчини не було. Мама різко обривала всі розмови про нього. Коли Оксана підросла, вона передивилася усі фотоальбоми — їх було всього два — але не знайшла там жодного чоловіка.
— Спалила всі. Нащо мені зрадника зберігати? — відповіла мама на запитання. — Ти, доню, чоловікам не вірь. Тримайся від них подалі.
У похід чи подорожі з класом довше, ніж на день, мама Оксану не відпускала.
— У нас і так грошей нема. Виростеш — скрізь побуваєш. А якщо мені погано стане, а тебе поруч не буде? Померла б — і залишилась би ти сама на цьому світі.
Щойно щось не так, мама хапалась за серце. Оксана щоразу лякалась і маминих нападів, і розмов про смерть, бігла по ліки. Вона давно знала, де вони лежать: що від серця, що від нервів. Тому змалку мріяла стати лікарем і вилікувати маму.
Але у їхньому місті не було медичного інституту. Про те, щоб поїхати вчитися в інше місто, й мови не йшло. З ким мама залишиться? Жили вони дуже скромно, а тепер, коли мама пішла на пенсію, ледве зводили кінці з кінцями. Тому після школи Оксана пішла працювати.
Недалеко від їхнього будинку була невеличка нотаріальна контора. Оголошень на дверях не було. Оксана зайшла просто так, поцікавитись, чи немає роботи. Виявилося, саме вчасно.
У конторі працювало кілька співробітників. Біля входу сиділа вагітна дівчина. Вона записувала клієнтів, відповідала на дзвінки, виконувала дрібні доручення. А в кінці дня ще й прибирала офіс, виносила сміття — коротше, була ще й прибиральницею.
Вона вже давно казала начальниці, що не може носити відра з водою, треба найняти когось. Але та тягнула. Ось піде у декрет — тоді знайдуть заміну. Навіщо дві людини? Оксана з’явилася якнайкраще. Скромна, вихована дівчина сподобалась, її взяли.
Підлогу мити доводилось не тільки в кінці дня, а й якщо на дворі було брудно. У решту часу Оксані нічого було робити, і вона із задоволенням допомагала секретарці: розкладала папери, запрошувала клієнтів, робила копії. Та ж дівчина навчила її працювати на комп’ютері.
Коли секретарка пішла у декрет, нікого шукати не стали. Справна Оксана вже втягнулася у справу. Тепер вона отримувала подвійну зарплату, чому дуже тішилась.
Ще в школі Оксані подобався хлопець із сусіднього будинку. Разом ходили додому, раз чи два він запрошував її в кіно. Ось тоді мама й попередила доньку, що з хлопцями треба бути обережною. Усі вони хочуть одного. Скористається довірливістю — і зникне. А вона залишиться сама з дитиною, як мама з нею.
— То тато тебе зрадив? Тому й фотки спалила? — здогадалась Оксана.
Мама зніяковіла, але швидко взяла себе в руки.
— Ні, у нас із твоїм батьком було інакше. Ми кохались, одружились, потім народилась ти. Але він усе одно кинув мене, знайшов молоду й красуню. Всі чоловіки зрадники. Не вірь нікому.
Про те, що народила доньку без чоловіка «для себе», мама, звичайно, промовчала.
Після школи той хлопець вступив у інститут. Тепер вони рідко бачилися, а скоро вона побачила його з іншою. Він відвів погляд і зробив вигляд, ніби не знає її. «Усі вони зрадники», — згадались Оксані мамині слова.
Молоді клієнти контори намагалися залицятись до симпатичної дівчини. Але вона всім відмовляла. До того ж мама постійно хворіла, вимагала уваги. То тиск підскочить, то поперек схопить, то суглоби болять. Останнім часом усе частіше підводило серце. Після роботи Оксана спішила додому.
Щойно з’являвся якийсь залицяльник, мама одразу дзвонила й просила повернутись — знову болить серце. Наче відчувала. Оксана мчала, викликала «швидку». Нічого страшного не було, лікар робив укол і їхав, а дівчина з полегшенняВони разом вилетіли до Ізраїлю, і Оксана нарешті відчула, що почала жити не для мами, а для себе та своєї маленької дитини.
