**Перший млин комом**
Марічка була гарненькою дівчиною двадцяти семи років. У її житті все йшло, як у відомій пісні: «Кохання — це все, що маєш ти й я…» Парні оглядалися на неї, але більшість хотіли всього й одразу — переспати. Навіщо тягти? Час такий — можливості треба хапати, інакше хтось інший їх візьме.
Виховувалася вона у жіночому царстві — бабуся з мамою, інтелігентні й добрі жінки, прищепили їй всі правильні цінності. Ім’я дісталося від прабабусі, яка колись навчалася в інституті шляхетних дівчат, ще за тих далеких часів.
Дідусь помер рано, а батько пішов із сім’ї, коли Марічці виповнилося дванадцять. З дитинства вона любила читати про лицарів, які боронили честь коханих, ризикували життям заради них. І мріяла про таку саме любов — щиру, віддану, з поцілунками під місяцем. Вона ж була сучасною дівчиною, все розуміла, але вірила в казку.
А сучасні хлопці в основному позбавлені всього цього. Поспішали жити, хапали задоволення, коли тільки можна. На першому побаченні дарували квітку — одну, не більше, а потім швидко переходили до справ. Ніяких вечірніх прогулянок, ніякої романтики. Безглузді розмови — навіщо, коли можна одразу «до справи»?
Марічка не могла прийняти таких відносин. Закохувалася так, що холонуло серце, а потім страждала, коли бачила, як об’єкт її мрій тягнув у ліжко когось іншого. Чоловіки гуляли, доки могли, не обтяжені родиною.
Подруги давно повиходили заміж, породіли, встигли розлучитися й одружитися знову. Втомлено запитували Марічку: «Коли ж ти вже знайдеш свого принца?» Але той єдиний ніде не траплявся. Може, його взагалі не було?
Мрії мріями, а час не стоїть. Навколо все менше вільних хлопців, більше розлучених. А чекати нарешті набридло. Серце жадало любові. І ось вона зустріла Олега — симпатичного, з машиною та квартирою. Чим не наречений? І кинулася у відносини, як у вир.
Час минав, а пропозиції так і не було. Та згодом з’ясувалося — він одружений. Ні, він не брехав навмисно, просто закохався. Але ж і Марічка нічого не питала. З дружиною, мовляв, не живе, розлучиться — от-от, завтра вже почне оформляти.
Вона зраділа, навіть не спросила, чи є в нього дитина. А дитина була.
Закохана Марічка терпляче чекала, коли Олег остаточно звільниться. І дочекалася. Але виявилося, що машину він віддав колишній, щоб та погодилась на розлучення. Квартиру теж залишив їй — не став судитися, поступився «по-чоловічому». Залишився без нічого, з кредитами та аліментами.
Хіба про таке мріяла Марічка? Могла б подумати й кинути невдаху. Але не так її виховували. Бабуся й мама вклали в неї: якщо любиш — не кидай у біді. І вона, як дружина декабриста, вирішила бути поруч.
Мабуть, родичі щось відчували, але втручатися вже було пізно. Тим більше Олег зробив пропозицію, узяв ще кредитів — і відгуляли шумне весілля.
Жили на орендованій квартирі, про що Марічка нікому не розповідала. Вона була щасливою — вони разом, подолають усе. Якщо й були тривожні згуки, вона їх ігнорувала. І взагалі — незабаром з’ясувалося, що вагітна. Радість змішалася зі страхом: як жити далі?
Олег почав шукати додаткову роботу. Тепер приходив пізно, спав, а вранці йшов, навіть не поглянувши на дружину.
Так Марічка отримала те, чого хотіла. При мамі й бабусі вдавала щасливу, але вони все відчували. Наближалися пологи, а страх ріс: як жити? Вона не працює, його зарплата йде на борги. Пальто не сходиться на животі, а дитині стільки всього потрібно…
«Я щось придумаю», — казав Олег, приходячи щораз пізніше. Грошей не додавалося.
«Потрібно заплатити за квартиру», — попросила вона вранці.
«Вибач, віддав борг. Попроси у мами».
І Марічка пішла до мами. Звідки в них гроші? Ніколи не були багатими. Але знайшли — як не допомогти дитині?
«Цього місяця заплатиш, а далі що? Кидай його», — казала бабуся.
Марічка зривалася на чоловіка. Їй було боляче, нудно, соромно.
«Ти ж у декреті. Знайди підробіток», — запропонував Олег.
«Хто візьме вагітну?»
«Неофіційно. Думай».
Легко сказати. Вона вирішила займатися репетиторством — англійською. Почала з дітей подруг, потім поширилося «сарафанним радіо». Тепер не вона просила в нього гроші, а він у неї.
Після пологів Марічка продовжила займатися, пригортаючи сина. Проблеми відступали. Подруги принесли візок, ліжечко, одяг. І одна з них відкрила очі: Олег не на роботі, а у сусідки зверху.
Дізнавшись, Марічка накинулася на нього. Він заперечував, кричав, що це брехня.
«Кому заздрити? Тому, що ми в боргах?» — сказала вона, в очах стояли сльози.
Трохи помучившись, вона пішла до мами. Олег благав повернуІ тільки тоді Марічка зрозуміла, що справжнє щастя — це не чекати когось, а будувати його самій, крок за кроком.
