Було це давно, й досі важко згадувати. Марія відчувала, що її шлюб із Дмитром розпадається. Кохання вицвіло, замінившись на звичку, а розмови перетворилися на мовчання, наповнене гіркотою. В повітрі висів важкий спокій, немов перед бурею.
Вона чекала, сама собі брешучи, що все налагодиться. Але знала: якщо заглибиться у проблеми, доведеться зіткнутися з тим, з чим нема сили миритися. І що тоді? А як же донька? Про неї треба думати.
Марія готувала, прибирала, слідкувала, щоб Оксана не блукала вулицями допізна й виконувала уроки. Дівчинка вже мала свої таємниці — ну що ж, дорослішає. А чоловік? Чоловік приносив зарплату. На цьому його участь у сімейному житті закінчувалася.
Останнім часом він не випускав телефон із рук, занурений у екран, наче підліток.
Раптом Марія захворіла. Температура, головний біль, ломота в усьому тілі. Вона попросила Дмитра приготувати вечерю. Оксана, як завжди, десь гуляла з подружками.
— Та годі, обійдемося чаєм і бутербродами, — відповів він.
Марії було так погано, що сил сперечатися не лишилося. Вона пролежала у гарячці два дні. Коли трохи видужала, пішла на кухню й побачила: раковина завалена брудною посудом, сушарка порожня, смітник переповнений, а зверху — коробки від піци. Пральня забита сорочками чоловіка, у передпокою пісок хрустів під ногами, а в холодильнику — пусто. Вона мила, готувала, прибирала, а ввечері впала без сил.
Після вечері в раковині знову стирчала гора посуду. Марія ледве стримала сльози. Наболіло — і дамка терпіння тріснула.
— Годі. Я не прислуга. Я працюю, як і ти, а потім ще й домашнє робити. Хоча б за собою помив!
— Та ти все одно помиєш, — спокійно відповів Дмитро.
— Завтра вранці винеси сміття. Я мішок біля дверей залишу.
— Гаразд, — буркнув він, не відриваючись від телефону.
— Не “гаразд”, а “не забуду”, — втомлено сказала Марія. — Раніше ти мені допомагав, навіть пилососив. Я не зірки з неба прошу, а щоб сміття виніс. Ти мене взагалі чуєш? Очі відірви від екрана!
— Що? Я й так усе роблю.
— Що саме?
— Ну й загриміла! Ти ж жінка, це твоє діло. Я гроші в хату приношу. Ще чого тобі треба? В хаті дві баби, а я тарілки митиму?
— Ти свою доньку “бабою” називаєш? — спалахнула Марія.
— До речі, де вона? Твоє виховання — дозволяєш шататися. Із-за брудної тарілки загриміла…
— Справа не в тарілці, а в твоїй байдужості!
— Усе! Набридло… — Дмитро вийшов. Незабаром хлопнули двері в ванну.
На столі засвітився екран його телефону. Марія встигла побачити ім’я відправниці повідомлення, перш ніж екран погас.
Ось і причина тихенької тріщини, про яку вона здогадувалася, але не хотіла визнавати. Чоловік повернувся і миттю схопив телефон.
— “Оленька” — це Оксана? Ольга? Олена? — спитала вона, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.
Дмитро завмер, потім різко обернувся:
— Ти лізла в мій телефон?
— Він у тебе під паролем. Що, є що ховати? “Брежи, — думала вона, — брежи, як завжди…”
— А якщо так? — він викликаюче подивився їй у вічі. — Так, у мене є інша. Давай розійдемося цивілізовано.
— Як саме? — Вона відчула, як сльози підступають.
— О, почалося, — зірвався він. — Якщо хочеш грати жертву — залишай усе, як є.
Так розвалився її світ. Гримнув грім, і почався дощ, якому не буде кінця.
— Що стоїш? Збирай речі.
— Як? Куди? — не зрозумІ тоді Марія зрозуміла, що тепер її шлях — вперед, де чекають нові дні, вільні від облуди й зради.
