– Нема чим тобі виправдатись переді мною. – Олеся високо підняла руку, вказуючи матері на двері. – Іди геть!
Олеся вийшла з коледжу і пішла в протилежний від зупинки бік. До Дня жінок залишалося кілька днів, а вона ще не купила подарунок бабусі. Все не могла вибрати. Вона поспішно йшла до крамниці, коли у сумці пролунав приглушений дзвінок телефону. Олеся зупинилася і дістала його. Бабуся.
– Ба, я вже скоро приїду, – сказала Олеся.
– Добре, – відповіла бабуся.
Олесі здалося, що та ще щось хотіла сказати. І голос у неї був якийсь дивний, наче провинився.
– У тебе все гаразд? – поспіхом запитала Олеся, поки бабуся не перервала зв’язок.
– У мене все добре. Тільки… приходь швидше. – І бабуся відключилася.
Олеся поклала телефон у сумку, розвернулася і пішла до зупинки, гадаючи, чому бабуся просила її скоріше прийти додому. «Щось явно трапилось. Але чому бабуся не сказала про це по телефону? Треба перезвонити, а то вмру від нетерпіння й тривоги…» Але в цю мить вона побачила, що до зупинки підходить її автобус, і кинулася бігти, щоб встигнути.
«Може, вкрали гаманець у крамниці, і бабуся сильно засмутилася? Раптом їй стало погано, піднявся тиск? Схоже на те. І чого цей автобус так повіз їде? Всі світлофори зібрав. Краще б пішки швидше добігла…» – думала Олеся, мучаючись невідомістю й нетерпляче дивлячись на місто за вікнами.
Ось і її зупинка. Нарешті. Вона вийшла з автобуса і швидко пішла до будинку. Увійшовши у двір, кинула погляд на вікна квартири. Ще світло, а у вікні кімнати горить світло. Олеся відчула тривогу за бабусю й побігла до під’їзду. Біля дверей вона зупинилася, риючись у сумці в пошуках ключів.
– Та де ж вони?! – вигукнула нетерпляче Олеся.
Раптом клацнув замок, двері відчинилися, і виглянула бабуся.
– Ти що, під дверима мене чекала? – здивовано запитала Олеся.
– Заходь, – коротко сказала бабуся і відчинила двері ширше.
Олеся увійшла у передпокій і уважно подивилася на бабусю. Її не вдалося приховати, що та нервує.
– Що трапилося, ба?
– Трапилося, Олесю… – Бабуся озирнулася на прикриті двері у кімнату, потім нахилилася до Олесі й сказала, знизивши голос: – У нас гості.
– Хто? – так само тихо запитала Олеся.
Збудження бабусі раптом передалося й їй. У голові мерехтіли образи й імена тих, хто міг би так несподівано прийти до них і вивести з рівноваги завжди спокійну бабусю.
– Зараз побачиш. Роздягайся, – поспішила її бабуся.
Олеся зняла куртку і, вішаючи її, помітила на вішалці чужу жіночу пальто. Під ним на підлозі стояли високі білі чоботи. Олеся зняла свої черевики й поставила осторонь, час від час поглядаючи на білі чобітки. Вона про такі могла лише мріяти.
Олеся питально подивилася на бабусю. Але та лише кинула на неї тривожний погляд і відкрила двері. Олеся провела долонею по волоссю, розгладжуючи його, і першою увійшла у кімнату. Зазвичай увечері вони вмикали торшер. Але сьогодні під стелею горіла яскрава шестирожкова люстра. Краєм ока Олеся помітила якийсь рух на дивані й перевела на нього погляд.
З дивана підвелася жінка у чорній сукні. У розстібнутому комірі видно випиОлеся подивилася на незнайомку, і раОлеся подивилася на незнайомку, і раптом усвідомила, що ця жінка — її мати, яку вона не бачила чотирнадцять років.
