**Тяжкий вибір**
— Ба, я не хочу каші, — тихо почав відсовувати від себе тарілку Макарко, не спускаючи очей з Тетяни.
Так робила колись її донька. Коли не хотіла юшки чи каші, поволі підштовхувала посуд до краю столу, поки він не падав на підлогу. Звідкіля це в ньому? Він не міг того бачити, знати. Доросла Олеся так ніколи не робила. Невже гени так проявляються?
Маленьку доньку Тетяна лаяла, а от на Макарка сердитися не могла.
— Годі! — різко зупинила вона, поки тарілка ще колихалася на краю. — Не хочеш — не їж. Випий чаю.
— А цукерку можна? — спитав Макарко.
— А ось цукерку не можна. Ти ж з’їв одну перед сніданком і перебив собі апетит. До обіду — нічого солодкого.
— Ну ба-а-а… — протягнув хлопчик.
Його очі засяяли сльозами, губи скривилися — ось-ось заплаче. Маленький спритник добре знав, як це на неї діє, і вправно користувався.
«І плаче він так само, як його мама в дитинстві», — з болем подумала Тетяна, готова вже здатися. Але в цю мить дзвінко задзвонив телефон.
— Візьми печиво, — сказала вона, виходячи з кухні.
— Не хочу печива! — капризно крикнув їй услід Макарко.
Тетяна відчинила двері. На порозі стояв Юрій, її зять і батько Макарка.
— Добрий день, Тетяно Михайлівно. Ви, як завжди, виглядаєте чудово, — усміхнувся він.
Їй було приємно, але відповіла сухо:
— І ви не хворійте. Заходьте.
— Тато! — у передню вбіг Макарко.
Юрій нахилився, підхопив сина на руки, міцно притиснув.
— Який ти вже тяжкий! Виріс як! — Його очі наповнилися ніжністю.
— А що ти мені приніс? — спитав хлопчик, трохи відсторонюючись.
— А ти себе добре поводив? Бабусю слухався? Не пустував? — Юрій глянув на Тетяну. Вона мовчала, відвела погляд.
— Ну, зізнавайся, що наробив? — пожартував батько, тормошачи сина.
— Я каші не доїв. Мене в садочку покарали, я подрався з Денисом. Та я не винен — він перший почав! Він відібрав у мене машинку. Я йому влупив. Мене покарали, а його — ні.
— Недобре, — похитав головою Юрій.
— Макарку, іди в кімнату, мені треба поговорити з татом.
Юрій опустив сина на підлогу, дістав із кишені пальта машинку й віддав хлопчикові. Щасливий, той побіг до кімнати. Юрій пройшов за Тетяною на кухню, сів за стіл. Вона прибрала тарілку з недоїдженою кашею і залишилася біля мийки.
— У цього Дениса така мама… кільки я всього почула на свій рахунок. Вона вимагала, щоб я покарала Макарка. Але ж Денис і сам чіпляє дітей, потім ябедничає на них. Діти б’ються — це нормально. Але не варто заохочувати Макарка давати відсіч, — докірливо сказала Тетяна.
— Я вам дуже вдячний, Тетяно Михайлівно, що ви взяли на себе турботу про мого сина. Без вас я б не впорався.
— Як інакше? Я ж його рідна бабуся, — відповіла вона.
Тетяна добре знала, що кокетує. Так, Макарко — її онук, але вона виглядала скоріше як його мати, а не бабуся.
— Тетяно Михайлівно, може, все ж наймемо няню? — Юрій завжди звертався до неї на «ви», підкреслюючи повагу. Вона наморщилася.
— Що ви таке говорите? — Тетяна швидко глянула на нього. Він розглядав її. Жінка завжди відчуває зацікавлений погляд чоловіка. Їй було і приємно, і ніяково.
Вона відвернулася до раковини, без причини відкрила воду й закрила кран. «Господи, я нервуТетяна глянула у вікно, де світився теплий вечірній сонце, і раптом усміхнулася — адже вперше за останні роки її серце сповнилося не тільки болем, а й спокійною, тихою радістю.
