Денис лежав на дивані, заплющивши очі й прислухаючись до звуків у будинку та за вікном. Крізь склопакети з вулиці долітали приглушені сигнали клаксонів, сирени поліції чи швидкої. У сусідній квартирі сперечалися, десь дзвонив телефон, хлопнули двері…
Раніше він любив так лежати й слухати, намагаючись вгадати, де дивляться телевізор, а де сварка, на якому поверсі зупиниться ліфт…
— Знову мрієш? А уроки зробив?..
Денис міг присягнути — це був голос мами, далекий, але живий. Він здригнувся й розплющив очі. Кімната порожня, двері у передпокій відчинені. Якби зараз звідти, із пітьми, вийшла мати, він би не здивувався, а зрадів. Але мати вже ніколи не зайде до кімнати. Вона померла тиждень тому. А її голос — це фантомний біль.
Денис сів, спустив ноги на підлогу, відчув ступнями м’який ворс килима. «Я збожеволію, якщо залишусь тут. Треба було брати квиток назад на наступний день після похорону, в крайньому разі — на другий». Він уперся ліктями в коліна, обхопив голову руками й почав гойдатися.
Раптовий дзвінок змусив його здригнутися. Лікоть зісковзнув з коліна, голова рвонулася вниз. Денис підвівся, узяв телефон із столу, навіть не глянувши на екран. Погляд уперся у папірець: «Сину, рідний мій!..»
— Денисе, це тітка Оля. Як ти? Важко, мабуть, там самому? Може, таки приїдеш до мене?
— Ні, усе гаразд. — Він поклав телефон, склав листа й сховав у шухляду серванта.
Бути одному більше не міг. Вже й голоси почали чутися. Він знову взяв телефон, відкрив список номерів, прокрутив. «Стьопа, старий інститутський друг. Ось хто мені потрібен!»
— Стьопа, привіт! — сказав Денис, коли почув голос друга.
— Привіт! Щось я не…
— Не пізнаєш? Як швидко забув старого друга. Не чекав від тебе такого.
— Стій. Денис?! Ти що, приїхав? — радісно скрикнув Стьопа.
— Приїхав, а мене, бачу, не чекали й забули, — образився Денис.
— Та я тебе не забув, ледача твоя душа. Не чекав — це правда. Ти де зараз?
— Вдома, — похмурів Денис.
За тоном друга Степан одразу зрозумів — щось трапилося.
— Мама?
— Померла. Тиждень тому поховав. Дев’ять днів уже минуло.
— Співчую. Я бачив її півроку тому. Виглядала погано, схудла. Ледве впізнав. Ще надовго залишаєшся?
— На три дні.
— Приїхати до тебе? Або краще — давай до нас. З розуму там з’їдеш сам.
— До нас? — перепитав Денис.
— Так, я ж одружився. На Мар’янці. Уявляєш? Вона тут поруч, передає привіт і тебе кличе. Давай зараз же. Якраз до обіду встигнемо. Так, тільки в мене тепер інша адреса. Квартиру в іпотеку взяв.
— Кажи адресу, — діловито промовив Денис.
«Оце так новина, одружився. Мар’янка з першого курсу за Стьопою бігала, а він то з Тетяною, то з Іринкою крутився, поки я йому очі не відкрив…» Денис швидко зібрався й викликав таксі.
Дорогою попросив водія зупинитися біля магазину. Купив із Стьопою коньяк, вина для Мар’янки, коробку цукерок і м’ясну нарізку.
Ліфт чекати не став, пішов сходами на шостий поверх. Останні два дні не виходив із дому. Приємно було розім’ятися. Проходячи повз квартиру на третьому поверсі, раптом почув якесь похнюплювання — то дитина, то цуценя. Зупинився.
— Гей, хто там? — притулився вухом до дверей.
Похнюплювання стихло. Денис постояв і вже хотів іти далі, коли за дверима знову почулися монотонні звуки.
— Хто там плаче?
