**Дім для Оксани**
Я завжди пишався старшим братом і з дитинства наслідував його. За столом їв те саме, що й Андрій, навіть якщо мені не подобалося. Якщо він вибігав на вулицю без шапки, я тепер скидав свою. Мама змушувала старшого одразу вдягати шапку, інакше я застудився б.
Між нами була різниця у шість років, але для мене — ціле життя. Чому б мамі не народити мене хоча б на пару років раніше? Андрій пішов гуляти з друзями, а мене не взяв.
— Я тобі не нянька. Мене з тобою парубки засміють, — глузливо відповів він.
Я починав ревти.
— Годі! А то більше не буду з тобою малювати.
І я миттєво замовкав, ніби мене вимкнули.
Андрій добре малював. Я заворожено спостерігав, як його олівець швидко бігав по папері, намагався повторювати, але в мене виходили лише каракулі. Тоді брат сідав поряд і терпляче пояснював, як тримати олівець, з якою силою натискати. Ці хвилини були для мене найщасливішими, і я їх берег.
Звісно, ми сварилися і навіть билися. Андрій міг дати мені ляпаса, а я у відповідь ховав його олівці або малював вуса на його ескізах. Він лаяв мене «коротунцем» і «щенком», що я ненавидів.
Одного разу Андрій таки взяв мене з собою до парку, де тусувалися хлопці з нашої вулиці. Вони ховалися за кущами і курили.
— Якщо скажеш батькам — ноги відірву, — буркнув Андрій, спльовуючи крізь зуби.
І я не сумнівався, що він виконає обіцянку. Навіть коли брат був жорстоким, я нікому не скаржився.
У школі всі знали, що я — брат Андрія, тому мене не чіпали. Він не був хуліганом, але його поважали. Він займався боротьбою, міг битися до крові. Мало хто міг йому протистояти.
Я умовив маму записати мене в ту ж секцію, але, як і з малюванням, у мене нічого не виходило. Я не любив битися. Скоро я кинув заняття, змирившись із своєю безпорадністю перед братом. Перестав намагатися бути схожим на нього і заглибився в навчання. Саме там я перегнав Андрія.
Він добре махав кулаками, але вчився посередньо. Після школи вступив до політехнічного університету на будівельний факультет. У його малюнках з’являвся один і той самий жіночий образ. Нічого особливого, як на мене.
Тепер у нього було своє студентське життя, де мені, школяру, не було місця. Додому він приходив пізно — задумливий, розсіяний і мовчазний.
Одного разу я випадково знайшов у його зошиті аркуш із віршем. Відразу зрозумів, кому він присвятив свій «шедевр» — дівчині з малюнків.
За обідом я обережно зауважив, що міг би знайти собі красуню.
— Ось Маринка Білик із мого класу — справжня красуня. Навіть не в класі, а в усьій школі. Ось кого треба малювати, кому писати вірші. — І процитував рядок із його твору.
Я навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Очутився на підлозі, а щока горіла, ніби до неї приклали розпечений цвях.
— Що з тобою? Знову бійка? — Мама пильно подивилася на мене за вечерею.
Андрій зневажливо хмикнув і спокійно продовжив їсти вареники.
— Посковзнувся і впав, щокою об асфальт, — пробурчав я. Говорити було боляче.
Мама суворо глянула на старшого сина. Він лише знизав плечима. Вона дістала з морозилки шматок м’яса, завернула в рушник і дала мені.
— Приклади до щоки.
На п’ятому курсі Андрій оголосив, що збирається одружуватися і в неділю привести наречену додому.
— Ха, жених! — скривився я.
— Ти маєш щось проти? — голос Андрія став небезпечно тихим.
Я відчув, що краще не глузувати — могло знову дістатися по щелепі.
— Та ні, я просто радий. Ви ж у нас жити не будете? Значить, кімната цілком моя. Наконець не чути твойого храпу.
Андрій розсміявся і поплескав мене по плечу.
— Не зміню думки. Пощастило тобі, братику.
Оксана виявилася милою дівчиною з ясними каріОксана виявилася милою дівчиною з ясними каріми очима, сміливим поглядом і теплим сміхом, що нагадував мені про те, як колись сміявся Андрій.
