— Нема в тебе нічого, щоб виправдатися переді мною! — Соломія різко підняла руку, вказуючи матері на двері. — Іди геть!
Соломія вийшла з коледжу і пішла у протилежний бік від зупинки. До 8 Березня залишалося кілька днів, а вона ще не придбала подарунок бабусі. Все никак не могла вибрати. Вона поспішала до магазину, коли в сумці пролунав приглушений дзвінок телефону. Дівчина зупинилася і дістала його. Бабуся.
— Ба, я вже скоро приїду, — сказала Соломія.
— Добре, — відповіла бабуся.
Соломії здалося, що та ще щось хотіла сказати. І голос у неї був якийсь дивний, наче винуватий.
— У тебе все гаразд? — поспіхом запитала дівчина, перш ніж бабуся зникла.
— У мене все добре. Тільки… приходь швидше. — І бабуся відключилася.
Соломія сховала телефон у сумку, розвернулася і пішла до зупинки, гадаючи, чому бабуся просила її скоріше повернутися додому. «Щось явно трапилося. Але чому бабуся не сказала про це по телефону? Треба перезвонити, бо я помру від тривоги…» Але саме тоді вона побачила свій автобус і зробила кілька кроків бігом, щоб не проґавити.
«Може, вкрали гаманець у магазині, і бабуся дуже засмутилася? Чи раптом їй стало погано, піднявся тиск? Схоже на те. І чого цей автобус такий повільний? Ніби спеціально всі світлофори збирає…» — гадала Соломія, страждаючи від невідомості і нетерпляче дивлячись на місто за вікном.
Ось і її зупинка. Нарешті. Вона вийшла з автобуса і швидко пішла до будинку. Увійшовши у двір, кинула погляд на вікна квартири. Ще світло, але в кімнаті світиться лампа. Серце Соломії стиснулося, і вона побігла до під’їзду. Біля дверей вона зупинилася, риючись у сумці в пошуках ключів.
— Та де ж вони?! — з відчаєм вигукнула дівчина.
Раптом клацнув замок, двері відчинилися, і в проході з’явилася бабуся.
— Ти що, під дверима мене чекала? — здивовано запитала Соломія.
— Заходь, — коротко відповіла бабуся і відступила.
Дівчина увійшла у передпокій і уважно подивилася на бабусю. Вона відразу помітила, що та нервує.
— Що трапилося, ба?
— Трапилося, Соломійко… — Бабуся озирнулася на притворені двері у кімнату, потім нахилилася до онуки і пошепки промовила: — У нас гості.
— Хто? — так само тихо запитала Соломія.
Хвилювання бабусі раптом передалося і їй. В голові промайнули образи тих, хто міг так несподівано з’явитися і вивести з рівноваги завжди спокійну бабусю.
— Зараз побачиш. Роздягайся, — поспішила її бабуся.
Соломія зняла куртку і, вішаючи її, помітила на вішалці чужу жіночу парку. Під нею на підлозі стояли високі білі чоботи. Дівчина поставила свої взуття осторонь, поглядаючи на ті чоботи. Вона про такі могла тільки мріяти.
Соломія питально подивилася на бабусю, але та лише кинула на онуку тривожний погляд і відчинила двері. Дівчина провела долонею по волоссю, пригладивши його, і перша увійшла до кімнати. Зазвичай у вечірній час вони вмикали лише торшер. Але сьогодні під стелею горіла яскрава люстра. Кутком ока Соломія помітила рух на дивані і перевела погляд на нього.
З дивана піднялася жінка у чорній сукні. Виразні ключиці визирали з-під відкритого коміра. Темне волосся було зібране у недбалу зачіску, з якої вибивалися пасма. Очі — втомлені. Вся вона виглядала або знесиленою, або хворою. Або щойно з похорону.
Побачивши Соломію, жінка напружено посміхнулася. І раптом дівчину обпекло пізнанням. В голові промайнуло слово «мама» — і миттєво зникло. Іншого імені для неї у Соломії не було. Просто чужа жінка. Вона не бачила її чотирнадцять років, але все ж упізнала.
Мабуть, у її очах відбилося все, що вона відчула, бо жінка перестала посміхатися і зникла. На що вона розраховувала? Що Соломія зрадіє і кинеться до неї?
Колись вона була гарною, але зараз виглядала змореною, і чорний колір лише додавав років. Скільки їй? Бабуся казала, що народила Соломію у дев’ятнадцять. А дівчині вже двадцять. Отже, їй тридцять дев’ять. Але здавалося, що набагато більше. Життя не пестило її.
— Здравствуй, доню, — промовила жінка. — Яка ти вже доросла. Справжня красуня. Бабуся казала, що в тебе є хлопець.
Соломія докірливо подивилася на бабусю. Вже встигла розтрепати про неї! Та винувато опустила очі. Жінка зробила крок до доньки, але та відступила, і гостья завмерла, не знаючи, що робити. А Соломії кортіло втекти, ніколи більше не бачити цю жінку. Занадто багато болю і образ піднімалося в ній від цього візиту.
— Навіщо ти прийшла? — запитала вона, піднявши підборіддя. У голосі дівчини були і біль, і ненависть, і гнів. СаА потім Соломія глянула на матір, на її руки, які звинувачено тремтіли, і раптом зрозуміла, що гнів уже не горить так яскраво, а на його місці залишився лише важкий камінь сумніву — чи зможе вона коли-небудь пробачити.
